Театр ім. Франка: шлях від вишуканої ресторації до привокзальної шаурмяшної
Перефразуючи відомого бородача, слід зауважити, що «всі безпорадні вистави схожі одна на одну, кожна переконлива вистава унікальна по-своєму».
Тож, вкотре ловлю себе на тому, що безкінечно нудно повторюватися у розрізі безпорадних вистав – кожного разу все одне і те саме – відсутність режисури, рішення вистави, посередня акторська гра, тяп-ляп-сценографічне рішенні… Результат один – пекельне пекло на сцені та зіпсований вечір.
І що саме страшне – нічого не міняється – піпл продовжує «хавати», керівники театрів швиденько списують такі халтури, а режисери стають до наступного пекельного задуму. І так буде допоки всі учасники «забігу» не звернуться до першопричин – «Хто винен?» та «Що робити?». Ну, або хоча б не визначяться з діагнозом.
Тож, сьогоднішні роздуми на тему до нагоди чергової безпорадної прем’єри у театрі Франка. Відправною точкою стануть «Всі мої сини» за однойменною п’єсою Артура Міллера у постановці Станіслава Мойсеєва, а мова піде набагато ширше – про театр Франка з його тенденціями загалом.
Зовнішній погляд.
ПОЗИЦІОНУВАННЯ
Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка – головна драматична сцена країни, театральна вітрина та державна культурна візитівка.
Принаймні, я до цих пір так сприймаю цей театр.
А таке позиціонування багато до чого зобов’язує – від надзразкової «вішалки» до найвисокопрофесійних робіт. І все це не якісь там ефемерні суб’єктивні показники, а досить чіткі світові стандарти.
Можливо, проблема саме в тому, що конкретний заклад за київською адресою площа Івана Франка, 3 елементарно не виправдовує існуючого позиціонування?
У такому випадку рішення досить просте – переглянути статус закладу, зняти звання Національного, перевести, скажімо, в аматорські з усіма наслідками, у тому числі і фінансовими.
І жодних питань – творчий склад бавиться – студійці шукають себе, експериментують. Вийшло – добре, провалилося – не шкода.
Якщо ж з точки зору керманичів театру, представників міністерства культури почесне звання головної сцени все ж таки за франківцями, тоді давайте розбиратися…
ТЕАТР ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВІШАЛКИ
Вибачайте, але аналіз творчого закладу починаймо з зовсім не творчого аспекту:
– Гардероб
Один із яскравих персональних кейсів – історія про те, як жіночка, приймаючи мій плащ, пропонує огризок олівця, щоб записати номер, куди вішається річ, бо, мовляв, номерків не вистачає – не вродило.
Ганьба Національному театрові!
– Афіша
У минуле канули часи, коли театральна афіша розбурхувала уяву та інколи рятувала відверто провальні вистави (напр. фантастичний імідж до унилої «Бурі», або портретне панно до «Кайдашевої сім’ї»). Сьогоднішній день констатує відсутність шо гідних вистав, що афіш до них.
– POS-матеріали
Моя війна з програмками має досить давне коріння.
Так, для мене ВАЖЛИВО отримати шматок папірця з технічною інформацією щодо вистави.
А вся балаканина про «програмки, які тільки но закінчилися», або «вони у мене в комірці, а йти немає бажання» чи ще якесь безглуздя просто не мають права навіть промовлятися у такому місті.
Одній не дуже розуміючій тітоньці довелось продемонструвати магію появлення програмки за допомогою головного адміністратора. Та хіба ж його варто відволікати такими моментами?
І це вже не кажучи про якість друкованого матеріалу – А4 в один фальц, один колір, виключно текстова інформація… На моїй пам’яті ще зустрічалися повнокольорові буклети з фотографіями та розширеною інформацією про виставу.
Чи головна сцена такого не вартує?
Ганьба Національному театрові!
– Буфет
Цей закапелок історичної будівлі – просто жахіття, яке навіть не варто обговорювати – обурливо погано – і за асортиментом, і за обслуговуванням, і за зовнішнім виглядом.
Побиті горем канапки, кавові стіки та запацорений чайник, та побита горем самого існування жіночка…
Всі складові клієнтоорієнтованого закладу.
Ганьба Національному театрові!
– <опція> Літня кав’ярня
Цілком можливо, що театр не має відношення до кав’ярень на колесах, які пасуться біля головного входу (хоча, така послуга також цілком могла бути налагоджена у інфраструктурі закладу, як мінимум з розрахунку того, щоб глядач не засинав з перших хвилин вистави.
Станом на сьогодні це мізерна кількість кранів, вкрай повільне обслуговування та і якість пойла нижче за допустимі межі (пункт не цілком до театру, скоріше, питання відсутності власного повного циклу).
РЕПЕРТУАРНА ПОЛІТИКА
Так, я за справедливість та об’єктивність. І цей пункт, єдиний, який відповідає Головній сцені країни.
IMHO, дуже грамотна політика щодо репертуарного різноманіття як за жанрами (драма, комедія, дитячі вистави), за авторами (класики та сучасники, вітчизняні та зарубіжні), за ступнем свіжості (п’єси, які довели свою вагомість сторіччями, та сучасні драматургічні тексти)…
Особливо зупинюсь на актуальному репертуарі. Це блискавично актуальний вибір. Абсурдистські «Носороги» Йонеско з’явилися на тлі інформаційної війни та всеперемагаючої практики називати чорне білим. Шекспірівська історія кривавого карлика «Річард III» – тонка аналогія щодо фігурантів протиборчих країн. А міллерівські «Усі мої сини» – і взагалі ілюстративний маніфест тези «кому війна, а кому рідна мати» – моральна складова бізнесу та надприбутків під час війни та які рахунки зводяться паралельно.
Браво Національному театрові!
Але що з цим вибором робить творчий склад театру…
РЕЖИСЕРСЬКЕ РІШЕННЯ
Тут, якщо не перейматися прописними істинами, можна сказати просто – не може вистава Національного театру виглядати гірше, ніж постановка провінційного палацу культури!
У двох словах, що ж мається на увазі, коли йдеться про горезвісне «режисерське рішення»?
Спершу довільна і далеко не енциклопедична типологізація митців:
Зачатковий рівень режисера – розпиханий акторам текст, хто де у той час стояв, там його й прочитав. Рішення мізансцен якщо є, то десь недалеко до ремарок драматурга.
Студентський рівень режисера – намагання актуальної трактовки матеріалу у рамках драматургічної лінгвоцентричності (але бувають й варіанти).
Мейнстрім-рівень режисера – заколотана така вибухова суміш з драматурга, сценографа, акторів, смислів та ще бозначого, щоб 1) не лишити жодного байдужого та, звісна справа, не лишити жодної вільної табуретки в залі.
Як же воно те рішення дістається?
Кропітким шляхом спроб та помилок, вивчення існуючого досвіду та загальносвітових тенденцій, та купи різних варіантів ідей, пошуків, інсайтів…
Знайдене рішення, яке відповідає естетиці минулого чи позаминулого годиться лише у випадку, коли вистава стилізується під давнину. У всякому іншому красні чорнила, що летять у фліпчарт («Річард III») або окання в дірці під час краху корабля («Буря») це прямий маркер щодо роботи, виконаної аби як.
І ще. Всі ми живемо у XXIсторіччі, і у кожного є безперешкодна можливість (у кого наживо, у кого у запису) переглянули аналогічні постановки інших флагманських театрів. Тож вигадувати щось дрібніше за сутністю – це яскрава характеристика провінціалізму та комплексу меншовартості. А таке, нажаль, майже у кожному київському театрі. Конкретні приклади намагаюсь приводити у кожному тексті про окремі вистави.
З сучасної історії актуальних вистав франківців, певно, ї не наведу влучного прикладу (з робіт минулого ж це «Тевье», «Швейк», «Кайдашева сім’я»…).
Тож, головний маркер щодо вдалого рішенні – відсутність нудьги, коли тебе зовсім не тягне в телефон. А з цим на більшості вистав театру дуже серйозні трабли.
СЦЕНОГРАФІЯ
Дрібнішає велика сцена.
Про рішення вистави рівня Лідера не йдеться зовсім – надсистемних підходів нема взагалі. Із забавок сценографів або міст на всю сцену, що й частину глядацьких місць забирає («Ерік XIV»), або парканчик у долоню від стопи з кострубатими гойдалками («Всі мої сини»)…
Замальовки зі свіжого Міллера.
Непорозуміння номер раз. Пан сценограф не дуже напружувався, чого ж там. Тема заліза на фоні «Четвертої сестри» вибудована шеренгою, а у «Синах» – півколом. А для більшої функціональності через них акторів пустили ходити. І цілком байдуже, що залізний гуркіт повністю забиває текст автора…
Непорозуміння номер два. Театр завжди був і є актуальною формою мистецтва. Тож, своєчасна реакція на всілякі гаджети з їх імплементацією – це цілком передбачувано. Але ж не з запізненням на десятиріччя! Головним артефактом вистави була назначена відеокамера на штативі, яку втулили прямо на авансцені. Проекція на залізяки глядацького залу до вистави та крупні плани акторів під час вистави – всі ці загравання з публікою цілком зрозумілі. Але питання до актуальності засобу існування та перекритій половині сцени (погляд з партеру).
І таких непорозумінь сила силенна. І заховані актори за поламану деревинку. І запхані вони ж на огороджений мікропарканчиком п’ятачок. І крісло-гойдалка, в якій акторам знаходитися настільки незручно, що вони оминають його у самий різний спосіб…
Але у більшості своїй не вистачає не лише глобального рішення (далеко не всі на нього здатні), а й елементарних засобів для простої механіки акторам. А звідси й похідні проблеми – відсутність акторської органіки і так далі, аж до тіла вистави, яке розвалюється на всі чотири сторони.
АКТОРСЬКИЙ РІВЕНЬ
А ось тут і взагалі – шах і мат!
Точної дати смерті української акторської школи назвати не можу. Але вирваний шмат покоління між тими, хто вже нас залишив та молодими паростками, що лише начищають пір’я – яскраво видно на франківській сцені. Молодь жвава та завзята, але без школи, традицій, дисципліни. Ветеранський діючий склад – зірковохворобливий, кондовий, брезклий…
Мокрим спіднім по таким акторам, як то кажуть…
Актори не виходять на фінальний уклін – тікають з театру при першій ліпшій нагоді. Щоб не нудитися своєю франківською долею, недореалізацією, – приймають участь у антрепризах, виходять на головні ролі у альтернативних театрах… А все чому? Тому що двохсотий «Кін IV» з сідовласими нерухливими героями-коханцями, що досі ялозать свої брезкливі майже оголені тілеса в ванні, все ще у актуальному репертуарі театру… Та дайте ж виставі бути похованою по-людськи. Або введіть-таки молодь! А вся ці мляві пересування сценою повного акторського складу «Бурі», «Синьйору з вищого світу», «Еріка XIV»»… Це вже не кажучи про мертвецькі поклони Георга (Остап Ступка) та квазімодування Річарда (Богдан Бенюк) в «Річарді III»…
«Звали нахрін зі сцени» (С), так і хочеться процитувати Теда Уолліса, героя стрічки «Гіпопотам», який потрапляє на аналогічну театральну вакханалію.
Гра на півсили, акторські відсебеньки та безпробудна халтура гарантовано виводить кожну виставу у простір вишуканого катування глядача.
ПІДСУМОК
Сумнівне акторство + режисерська неспроможність + невпевнена сценографія + сумнівний сервіс = Національній театр (Головна сцена країни).
Все так? Нічого не забув?
І все це, вибачаюсь, за державний кошт. За наші з вами податки горе режисери гвалтують горе акторів, щоб потім своїм черговим швидкопсувним продуктом нагодувати глядача, і остаточно зіпсувати вечір. Херову виставу «скоропостижно» здадуть в утиль, а на звільнене місце набовтають чергового театрального фаст-фуду.
Тож, Театр Франка, хто ти? «Тварь дрожащая, или право имеешь?» (С)
Ну а як таки маєш право, яким недоглядом по твоїй сцені плазують всі ці фаст-фуд-режисери зі своїми небезпечними для здоров’я виставами?
Для психічного та естетичного здоров’я…
