Театр, відтермінований війною
Вже завтра – весна.
Минув восьмий тиждень 2022 року, до якого театри України заготували щонайменше десяток прем’єр.
Більш того (пишу, ніби про щось неймовірно далеке у часі) свої першопокази встигли показати в Одеському театрі на Чайній (Сергій Ільїн поставив «Виховання Рити»), Херсонський театр ім. Миколи Куліша (Сергій Павлюк провів глядача шістьма просторами театру в імерсивній виставі «Вічність і ще один день»), й стався перший «Зальот» – виставу під такою назвою у постановці Євгена Сафонова зіграли у Харківському Театрі «Saxalin».
Використовую слово ПЕРШИЙ по відношенню до «Зальота», оскільки мав статися ще ДРУГИЙ. Й цього самого тижня. Погодьтесь, досить рідкісне явище, майже як бойові дії на київському проспекті Перемоги. В різних містах виринають у непояснений спосіб різні роботи, без жодних домовленостей режисерів, за мотивами різних авторів, обидві з яких отримують однакову назву. Більш того, в них ще й сюжети перегукуються…
На заваді другому «Зальоту» стала ВІЙНА.
Який сюр!
Потуги мистецтва винести урок з історії, показати все жахіття страждань наших предків, які на собі це пережили, й заповіли не допустити подібного ніколи…
Й не можна сказати, що театри ігнорували заповіт.
Криваві ікла війни знаходять відображення й в українському театральному репертуарі, й в російському. Інша справа, чи доходить повідомлення до тих, від кого залежать доленосні рішення.
Дмитро Весельський, вже в дні війни, про київський «Зальот» написав, що замість оцього всього, мала бути вистава, «Глядачі на #гончара33 побачили б історію про те, як іноді боляче здобувати самостійність та незалежність, історію про дорослішання. А ще про прощання з совком».
І вже тоді виходило, наскільки сильним в мистецтві є сам факт передчуття війни. Й дарма, що сюжет про болісне здобуття самостійності та Незалежності перекинувся з камерного простору Малого театру на всю Україну. Й того «Зальоту» ми вже ніколи не побачимо. Навіть, якщо режисер Юрій Радіонов в роботі не змінить жодної деталі. Відчуття – інші, погляд – подорослішавший.
Ще одне передчуття війни трішки-трішки не сталося в Чернівцях. Іван Данілін на сцені Культурно-мистецького центру ім. Івана Миколайчука готував «Паперовий ковчег» – вистава була б про Холокост, про безневинних жертв людиноненависницької політики нацистської Німеччини.
Й вони обов’язково вийдуть. І «Зальот», і «Ковчег», і відтерміновані прем’єри Київського театру «Сузір’я» («Куди я з вами не піду» від Григорія Манукова), Національної оперети («The ball» від італійського режисера Маттео Сп’яцці), й проєкт «OPEN_MIND_STUDENT», в рамках якого має відбутися «Дискотека моєї мами» Лени Лягушонкової у постановці Тані Губрій у Київському театрі «Золоті ворота», й «Хеппі Бьоздей» за п’єсою Ольги Анненко у постановці Олександра Кравченко у Київському театрі «Veritas».
Обов’язково буде й святкування Леся Курбаса, так підступно заслонене повномасштабною військовою агресією Російської федерації проти Незалежної України. Буде і «Маклена Ґраса» від Степана Пасічника до століття «Березоля» у Харківському театрі ім. Шевченка, й фестиваль «Горизонти Курбаса» від Львівського театру ім. Леся Курбаса, в рамках якого планувався показ цієї харківської прем’єри… Прямо зараз не можна – театральні приміщення використовуються як волонтерський штаб, там плетуть маскувальні сітки та розміщуються на ночівлю.
Сьогодні, 28 лютого мала відбутися зустріч на «ВЕСНі» в Театральній студії «ВІК». В гості очікували Ахтема Сеітаблаєва. А весь попередній тиждень мали б обговорювати етер із Євгеном Лавренчуком, який встигли проанонсувати, але до перегляду справа так і не дійшла.
Але дійде!
Обов’язково дійде!
Й все буде!
Ніби все так само.
Але вже зовсім інакше.
Якщо не зовні, так внутрішньо.
Точно!
Каталог прем’єр, відтермінованих війною – в Базі знань «Театральної риболовлі» за покликанням.