Сім пунктів ГРИ
II Всеукраїнський театральний фестиваль-премія GRA завершено.
Тиждень тому пролунав останній акорд під час урочистого нагородження, названі лауреати, згасли вогні…
Тепер час поглянути на фестиваль вже позавершенню, та зрозуміти вектор його руху відносно минулорічного старту (питання 2018 року тут). Адже на момент народження фестивалю-премії всі дописи були ніби завислими у безвекторному просторі – порівняльної шкали немає, трішки, звісно, порівняли з «Пектораллю» – на тому й все (аналогії із локальними та/або міськими, звісно, некоректні).
Тож, емпіричний досвід першого року автоматично став точкою відліку і в порядковому значенні, і, що ще важливіше, в порівняльному.
ВАЖЛИВО! Мистецтво – це завжди про порівняння. До тих пір, допоки адепти одного-єдиного театру не виходимуть зі свого храму мистецтва, вони й не дізнаються, чи направду їх улюбленець є найкращим, чи та найкращість надуто-надумана. І тільки пряме (лобове) порівняння може наблизити таку відповідь (перший, найпростіший шар), та мультиплікувати цей досвід на загальний вектор розвитку галузі. Ну і так далі – найкращі національні зразки порівнюються між країнами, і вже на тому рівні стає зрозуміло хто ми? звідки? та куди йдемо?
Тож, суб’єктивні спостереження та порівняння від «Театральної риболовлі».
1. Геоцентричність фестивалю
Перша ГРА – виглядала регіоноцентричною – лише третина (4 з 12 вистав) мали київську прописку. Упор на кількісні показники більший, ніж на якісні. Частина категорій закривається фіналістами з числа тих, хто просто є, а не фактично кращих. Серед пояснень низького рівня заявок – зокрема лунає про брак інформаційного забезпечення.
Друга ГРА – дві третини (8 з 12 вистав) – вистави-кияни. Конкурсна складова по більшості номінацій вже є, тому фокус переходить на якість вистав (це в цілому, адже про показники якості окремих робіт буде окремо). Серед закидів цього року – домінування столичних театрів в фіналі, проте жодного аргументованого прикладу ймовірно існуючої вистави, яка б подалася, пройшла технічний відбір, та не була прийнята до експертного розгляду, знайти не вдалося.
Ну а те, що якісний рівень столичних театрів здебільшого вищий – факт цілком очевидний.
2. Технічний відбір
Оргкомітет фестивалю – люди загартовані, бо, судячи з 83 вистав, які увійшли в ГРУ, до 30 вистав лонг-листу, та 12 вистав – шорт-листу – вони пропустили крізь себе багато чого. А частина із попереднього переліку – м’яко кажучи, ще те задоволення від мистецтва.
Тема ДРУГОГО фестивалю перекинулася на подвійні заявки від одного й того самого театру, що саму лишку вступає у протиріччя із принципом Регламенту в пункті «один заявник – одна заявка». Питання вирішувалося через висування другої вистави театру через ГОшки. Львівський Перший театр та Одеським театр ім. Василька спробували, але бар’єр до шорт-листа не здолали, з двох заявок Національного театру Франка – одна пройшла до фіналу. Більше інших поталанило Театру на Печерську, обидві вистави якого переглянуло міжнародне журі. Цікаво, що в PR-матеріалах чи публікаціях ЗМІ не згадуються ГОшки «АРС МАГНА», «Фестивальний центр «Золотий Дюк» або «Театральна платформа». В здобутки ставляться саме театри, зокрема, Театру на Печерську, як ЄДИНОГО, дві вистави якого пройшли до фіналу премії.
Питання тут, звісно, більш етичного характеру – цей фестиваль – ГРА в бюрократію, яка неминуче призведе до регламенту премії завбільшки з «Війну і мир», чи все ж дотримання основного правила fair play.
Ну і щоб двічі не вставати, до питань Регламенту і визначення безпосередньо, що є датою прем’єри, і чи враховується новою прем’єрою оновлення/поновлення вистави. Адже другий рік поспіль таке питання постає. І тут вже майже не ГРАє значення, чи про 20 років йдеться, чи про два місяці.
Щонайменше, вистава «Пливе човен, казок повен» Рівненського театру ляльок вже увійшла до книги театральних рекордів як така, що примудрилась одним «човном» побувати у двох конкурсних «казках», вимоги прем’єрних термінів яких унеможливлюють таку ситуацію. Адже з прем’єрною датою 17 листопада 2017 – не можливо було б потрапити до цьогорічної ГРИ, а з датою 17 листопада 2018 – до березневих «Прем’єр сезону», де вистава отримала три нагороди.
При всьому іншому, обидві вистави оргкомітету були потрібні. Адже окрім нафталінових «Спокушених спрагою» минулоріч в пластичній номінації взагалі нікого не було. В дитячій номінації із претендентами і цього року не густо – три вистави в лонг-листі, дві з яких потрапляють до фінального змагання.
Так, мережею то тут, то там зустрічаються тези, мовляв, проігнорували якийсь з шедеврів якогось з театрів. Але до сих пір ані назви загубленого шедевру, ані адреси театру-володаря знайти не вдалося. І суттєвий провис дитячого театрального репертуару наочно фіксує другий рік поспіль фестиваль-премія GRA.
3. Що про що?
Рік тому певним здивуванням була участь «Під небом синім» в номінації Найкраща експериментально-пошукова вистава. І питання зовсім не до вистави – вона чудова. А саме до номінації. Що таке пошук, в чому він, та в яких масштабах має проявлятися, щоб розглядати конкурсантів не просто як другий шанс в інших категоріях.
Франківський «Гамлет» та печерський Гокінг – експерименты, які виявляються логічним шляхом. Чого не скажу про «Небо» оперети та одеських «Баб». Більш того, серед текстів людей, які пишуть про театр, експериментальність «Бабеля» проходить ниткою, мовляв, всім і без пояснень зрозуміло, що там експериментального.
А правильна відповідь – нічого.
І «Під небом синім» і «Баби Бабеля» – прекрасні вистави, які особисто мені дуже симпатичні, але які в експериментальній номінації опинилися з розуміння альтернативи вже існуючим. Якщо так, то, можливо, варто було б подумати над більш відповідною назвою категорії. Не обов’язково «Різне», а, наприклад «Інтертеймент» чи ще як. І, звісно, із визначенням маркерів відповідності роботи номінації.
Розкрию страшну таємницю.
Частина з тих, хто пише про театр, говорять про експеримент одеських «Баб Бабеля» з точки зору поєднання ляльок із акторами в живому плані. Про що це може свідчити? Щонайменше про те, що критики та експерти нарешті завітали до сучасного театру ляльок, і побачили там щось інше, ніж стрибаючого за ширмою Колобка.
Так! Театр ляльок навіть в тому занепаді, який наразі переживає, набагато ширший та об’ємний, ніж ті дитячі спогади, які переслідують наші дитячі спогади.
4. Рівні умови
Фінал фестивалю проходить в столиці. Цілком логічно.
При цьому другий рік поспіль спостерігається тенденція, що місцеві вистави граються в рідних стінах, тоді як вистави з інших міст втискаються в запропонований простір.
І знову-таки, здавалося б, логічно.
Але ця логіка збивається в моменті, коли в одній виставі знищують ключовий епізод із курінням цигарки (бо пожежник театру не дозволяє), в другій – актори змушені працювати в глибині сцени (бо інакше не потрапити в світло), в третій – відмовляються від частини декорацію (яка фізично не вміщається на сцені)… Звісно, все це нюанси. Але нюанси, які впливають на показ, і які спортивно унеможливлюють рівні можливості творчим конкурентам.
Чи було б альтернативним рішення всім учасникам блискучої дюжини ГРАти в альтернативних просторах? Питання відкрите…
5. Конкурс
Другий рік поспіль змагання – лише в одній номінації – Краща драматична вистава (окремо тут).
Минулоріч там взагалі давка була з трьох вистав. Цього року – дві, але такі, що цілого фестивалю варті.
«Коріолан» із «Поганими дорогами» пройшли шлях від прем’єрних показів до ГРИ суттєво зміненими. «Дороги» отримали постійну домівку – вистава стала репертуарною в Театрі драми і комедії на Лівому березі, що внесло свої корективи стосовно зменшеного сценічного простору та заміну частини акторів (хоча під час нагородження на монітор було виведено світлину з першого акторського кастингу). Вистава потужна і безжальна, гостра і безапеляційна. Усвідомлений кожен рух, народжений кожен жест. Ну а виколювання розпеченим залізом безневинних радянських пісеньок – це просто протикання шампуром наживо… Неймовірно сильна робота.
«Коріолан» Театру Франка зазнав змін іншого характеру. Від початкового варіанту монументу за минулий рік відпочковувалося все, без чого можна було обійтися. Міцний каркас було видно ще з прем’єрних показів, але точкове вливання Шекспіру під кожу відбулося тепер, коли ці слова вийшли з-під наліту майже годинних скорочень. Більше того, спрацювала система закладених та передчутих заздалегідь знаків. І хоча, цілком ймовірно, що частина аналогій закордонним журі могло бути не зчитаним, особисто мене вона перегорнула та перекрутила кілька разів на кожну з двох дій.
Решта номінацій пройшли абсолютно безальтернативно. Або все було зрозуміло на етапі позиціонування («Баби Бабеля» – ніякий не експеримент), або на рівні техніки («Правда під маскою» – дитсадкові забавки в хореографічному класі спідньобілизної фабрики), або на рівні смаку («Скрипаль на даху» – явно поза ним), або не рівні режисерського театру («Бог різанини» – яскравовиражений адепт акторської вистави), або на рівні дитячості («Король Дроздобород» – вибух на фабриці фарби із слабоголосими та дерев’яними працівниками).
Неспівпадіннями із підсумковим вердиктом – не переймаюся. Мої аргументи наведені, а про розуміння прекрасного членами журі можна лише здогадуватися.
6. Комунікація
Другий рік театральній спільноті доводиться лише здогадуватися про критерії голосування членім міжнароного журі. Вироки виносяться, переможці, звісно, радіють. Решта – в стані подиву.
Адже найцінніше з фестивалів – це той самий зворотній зв’язок, який могли би отримувати театри, глядачі тощо. Почути чи прочитати враження іноземців від побаченого, порівняння із театральним вектором їх рідних країн… Невже це не є цікавим та корисним для театральної спільноти?
Хоча, за наявності відверто дивних рішень, членам журі довелось би шукати слова для виправдання переваги ясельним танцювальним забавкам національного театру перед яскравим та потужним продуктом європейського гатунку. Чи, наприклад, слабкі голоси папугової сценографічної постановки, чи перемогу сумнівної якості постановки світового мюзиклу. Чи бодай який коментар щодо кращості досить цікавої виконавиці другого плану…
7. Яскравість
Повторюсь з минулих дописів.
Попри все вищенаведене – GRA – це безсумнівний прорив в започаткуванні та проведенні всеукраїнського театрального фестивалю.
Фестиваль-премія – це можливість театрам заявити про себе на більш широку аудиторію, отримати медійну підтримку.
А за відповідного діалогу, цілком можливо, ще й отримати театральних туристів в інші міста країни (щонайменше, говорив і повторюю, що показ «Баб Бабеля» в Театрі на Подолі варто забути, як страшний сон, та їхати дивитися виставу на сцені Одеського театру ляльок).
Ну і, звісно, традиційно чарівна фінальна церемонія. Так, театральні івенти можуть бути яскравими та видовищними!
До наступної ГРИ, до наступних фестивалів!
PS. В матеріалах про фестваль-премію GRA використані фотораоти Артема Галкіна та Анастасії Мантач.
