Другі 24 миттєвості війни

Позаду ще дві декади війни.
А значить, є привід озирнутися, та й коротко пройтися основними блоками, в яких існує театральне життя воєнного часу (перша частина – тут).

Другі 24 миттєвості війни

Якщо зовсім коротко – припинили звертатися до свідомості московитів; тривають (хоча й мляво) дискусії щодо культурного відрізання від російської культури; вчергове недопрозвучавшим залишився Лесь Курбас (100-річчя «Березоля» не змогло перейти на інтернет-рейки). Проте більше починають працювати театрів, у різних форматах з’являються мистецькі продукти.

Напрочуд багато закордонних читок. Сучасна українська драматургія звучить по всьому світові. Серед розсипу назв, найчастіше згадувані – «Погані дороги» Наталки Ворожбит.

Тривають акції на підтримку України. Нереалізовані березневі плани українських театрів стали основою литовської інсталяції; миколаївська моновистава взяла участь (хоч і позаконкурсну) и болгарському фестивалі монодрам; сцена лондонського «Колізея» прийняла гала-концерті «Dance for Ukraine», а на нью-йоркський Таймс-Сквер вийшли актори бродвейських театрів… Й ще багато-багато чого іншого.

На цьому фоні зростають зусилля з виведення у світовий простір рівновеликих жертв путінського режиму – не лише українців, а ще й росіянців. Для цього в діло йдуть тези про «хороших росіян», де вдається, просуваються спільні виступи «дружніх народів».

Причин щодо утримання від подібних наративів – більш ніж достатньо – від щоденних інформаційних повідомлень з гарячих точок, зі звільнених та окупованих територій (серед повідомлень з викраденнями людей в Херсоні театральний світ чутливо відреагував на зникнення двох керівників – Херсонського театру ім. Миколи Куліша (Олександр Книга) та Херсонського театру ляльок (Віктор Гаврилюк). Наступними днями після їх викрадень з’являлися повідомлення про їх повернення.

Країна в цілому, та театральна спільнота зокрема почала повертатися до традиційних соцмережевих срачів. Став вивільнятися час на те, щоб помірятися більшою/меншою участю у захисті/волонтерстві, окремим особам стає діла до того хто-куди-як закордонно виїхав. При цьому не йдеться про ефективність від перебування, а здебільшого товчеться все в площині рабського не висовування.

Скандальне кубло – київські театральні виші. З гуртожитку одного виселяють студентів під час воєнного стану в країні, в іншому за аналогічної ситуації пресують за несплату навчання (або того, що йменується навчанням – лекції в зумі). З більш-менш не скандальних повідомлень – інформація про припинення підготовки акторів для російськомовних театрів. Зрештою.

На цьому фоні ще яскравіше виглядають безпосередні мистецькі проєкти та поступове відновлення роботи театрів.

Очевидним творчим осередком став Львів, в якому сконцентрувалася помітна кількість митців з усієї країни. Тому на хвилі кооперації з’явилася бебі-вистава «Сонячне небо» проєкту «Театр рятує», направлений на реабілітацію мам та діточок, які потрапили в стресову ситуацію через втрату дому та переселення. Львівська версія режисерського читання тексту Шмітта «Намалюй̆ мені літак» від Олега Стефана, Наді Крат, Ярослава Федорчука показав режисер Михайло Урицький. Окремі читки та навіть перформанси регулярно з’являються у львівському інфопросторі (навіть з’явилося повідомлення про заснування нового театру «Варта», який вже встиг реалізувати декілька заходів).

Більшість київських театрів зачинені. Проте, навіть із їх спорудами на «Театральній риболовлі» розпочинається новий окремий проєкт. Вже скоро.

З’являються починання й у віртуальному просторі. Традиційно багато читають віршів («Поезія незламних») та казок («Вартових казок»). До Дня театру відбулася віртуальна екскурсія Театральним Катеринославом. Серед тих небагатьох, хто зміг працювати із форматом театральних прем’єр – ProEnglish Theater – заґартувавшись спільним творчим простором «театру-бомбосховища», команда випустила прем’єру за прем’єрою, а «The New World Order» потрапила на міжнародний фестиваль. Прем’єру до Дня театру в Україні дивилися в соцмережах театру, в Берліні – на фестивальній сцені.

На всі голоси розлилася «Червона калина», яка проросла з музичного оформлення театральної вистави, стала піснею Січових Стрільців, пройшла крізь акторів та музикантів, стала в числі основних російсько-української війни.

З цього ще помітніший водорозділ, який виплеснувся з рівня підсвідомості, та став цілком наочним. Того часу, як театри світу долучаються до акції підтримки маріупольців (зокрема, які опинилися у сховищах Донецького драмтеатру, знаходяться ті, що прикрашають свої будівлі рашиською свастикою – словом і ділом підтримують пунінський режим та загарбницьку ідеологію.

Ну й вже під готовність публікації з’явилося два повідомлення з Франківська.

Перше – про оперативну міську раду, яка ухвалила рішення перейменувати чверть сотні вулиць у місті, які донині були пов’язані із культурними, політичними та науковими діячами Росії. З міської топоніміки зникли Толстой, Достоєвський, Чехов, Некрасов, Лермонтов, Добролюбов, Менделєєв, Рєпін, Глінка, Чайковський. Натомість з’явилися Герої Волновахи, Києва, Маріуполя, Миколаєва, Охтирки, Попасної, Харкова, Херсон, Чернігова. Вулиці отримали імена Олекси Гірника, Михайла Мулика, Осипа Назарука, Святослава Пахолківа, Василя Сліпака, Олександра Тисовського. Академіка Сахарова перейменували на Української Перемоги. Театральний простір відмічено іменем акторки Віри Левицької.

Друге повідомлення – про менш оперативний уряд/мінкульт, який зрештою завершив процедури з передачі Франківського драмтеатру до сфери управління Міністерства культури та інформаційної політики. А треба розуміти, що відповідний указ було підписано не те що довоєнного часу, а навіть докараниної доби – 18 лютого 2019 року.

Решта слоупок-дій мункульта – в окремому огляді на порталі.