Меморіальні заходи – тягар чи недосяжна подія?

З різницею в п’ять місяців – два вечора пам’яті в Театрі на Подолі.
Вересень – Ігор Славинський, лютий – Ірина Молостова.

Два режисера, вимоги яких до роботи були такими, що реалізовані вечори пам’яті були б закриті, певно, ще на репетиційному етапі. І разом з тим їх зорганізовують, проводять, а по завершенню пишуть про «богоугодну ініціативу» і таке інше.

Окремо про антивечори вже писав.
Нижче – вижимка основних ґепів, які унеможливлюють якісний продукт (виходячи із побаченого, більше на прикладі вечора пам’яті Ірини Олександрівни).

Що не так?

1. Інформаційна кампанія

Напівпорожня глядацька зала дуже красномовно говорить про роботу із поширення інформації про подію та залучення глядача

Цілком можливо, що формалістичний підхід і невеличка кількість глядачів і на руку подібним міжсобойчикам – в резонанс подій не увійшла, і добре

Хоча, тоді досить дивним виглядае звернення до таких знакових імен українського театру

2. Робота режисера

Невже є щось нове в тому, що до кожного виступу потрібно готуватися?
Будь-який яскравий експромт – це відповідна підготовка.
Це якщо говорити про розповіді виступаючих.

Ще більша підготовка на рівні організації самого заходу.
І тут експроми – взагалі не варіант.

Режисер або є – і отримуємо відповідний захід, або режисера нема – і отримуємо подібні антивечори.

3. Модерування

Не суть важливо, яким найменуванням зветься модератор. Хай, навіть, ведучим.
Але без виконання функцій господаря-розпорядника вечора, наявність ведучого (або, навіть, двох) зводиться до приліпленого на кулісі папірця із чергою виступаючих (папірець – ще краще, бо не перекручує прізвища).

Дворазове перевищення заявленого хронометражу – відверта неповага до глядача, і, звісно, повністю модераторська провина!

Як же переривати шанованих виступаючих – найчастіше питання? В цьому і є фаховість ведучого, який може втримати заданий темп (підняти провальний виступ, чи заспокоїти занадто емоційний), і, звісно, дотримуватися ліміту часу.

На одній з маркетингових конференцій, розуміючи, що спікери можуть не притримуватися часових обмежень, вдалися до такої вигадки. Спершу давали попереджувальний звуковий сигнал. Якщо доповідач на нього не реагував – на сцені з’являлася «прибиральниця»в халаті та зі шваброю. Спікера ніхто не чіпав, але перетягування уваги було таке (завдяки кумедним діям акторки-прибиральниці), що промову неможливо було не завершити.

Звісно, кейс «Прибиральниця» – не зовсім до вечора пам’яті. Але це й не важливо – бо приклад є лише ілюстрація тези, що наявність режисури та стратегічного бачення (продуманості можливих вузьких місць) та переконлива модерація робить будь-який захід цілком динамічний та без жахливих перебирань хронометражу.

Те, що двічі спостерігав на меморіальних заходах Театру на Подолі – кволість та безхребетність ведучих, які ані концепції не притримуються, ані з любителями розлогих розповідей впоратися не можуть.

4. Позиціонування

Цілком можливий розвиток подій – все так і було задумано – мавзолейна черга виступаючих до опівночі, який і є тією самою геніальною концепцією.

Знову ж таки – нормальна історія, якій би надати відповідне позиціонування – марафон згадок, чи щось типу того. Підкорегувати марафонський формат, коли життя заходу формується у кількох просторах – сценічно-марафонському та кулуарному, налагоджується циркуляція глядача між ними і уперед! Тут цілком органічно б виглядали записи на виступ прямо проходячи повз ведучого.

5. Концептуальна відповідність

За нагоди пригадати жінку-режисера Ірину Молостову, спробували створити вечір із генеральною лінією жіночої режисури. Самі режисерки читають фрагменти текстів Молостової (із нотаток, офіційних промов тощо), на сцені відтворюються фрагменти із їх постановок. Цікавий в цілому задум.

Але придумати і пропрацювати – далеко не одне і те саме. Саме тому надбудова з числа виступаючих лишила тільки умовний контур початкового задуму, до якого не дуже вдавалося повертатися навіть ведучим.

6. Візуальне оформлення

В найсучаснішому театральному просторі Києва освітлювачі не можуть висвітлити доповідача. Серьезно?

При тому, на номері Open Opera Ukraine все склалося, і режисерська світова партитура на сцені була відтворена.

Як так виходило – не зрозуміло.

Ще одна дивина – порожні фонові відеоролики.
В шаблонах слайд-шоу треба трішки детальніше розібратися, та відшукати в налаштуваннях, де замість нейтрального білого вмикається фон в роликах. Це одне.

А ще одне – пятихвилинні зациклені три-чотири фотографії виглядають дуже вбого.

7. Відео заради відео

Телевізійний жанр із театральним, в певному сенсі, може бути чимось подібний.

Але це точно не привід завантажувати безкінечні відеофрагменти, перетворюючи театральний простір на ютюб-платформу.

Як більшість відео дотичні до концепції – не зрозуміло. Але, навіть, якщо і так – то невикористання можливості театру в демонстрації телевізійних інтерв’ю лише додає нових питань до наявності на заході режисера.

8. Про акуратність

Звісно, що після всього вищезгаданого, питання акуратності – взагалі із десятого ешелону.

І разом з тим…

Куртки змерзлих арктичних дослідників у робочих сцени та мікрофонні шнури на всю спину ведучого – це безумовна прикраса вечора! (це вже мовчу про генерально обрану російську мову ведення заходу).

Що у підсумку?

• Захід-антипам’ять – повний дисонанс між постатями тих, кого згадують, і тим, яким чином це виконано
• Захід-хронофаг – пожирання часу відвідувачів та повна до них неповага (перевищений хронометраж у ДВА рази)
• Захід-авось – зекономимо на режисерові, освітлювачі тощо. Авось, прокатить?

Що так?

І що, не було нічого приємного?

Звісно, було! В іншому випадку витримати весь той час було б взагалі не можливо.

Живим виглядав виступ Євгена Каменьковича, який і до згадок про батьків вдався, і свіжу прем’єру «Короля Ліра» в Майстерні Фоменка прорекламував, та ще поміж іншим похвалився обізнаністю театрального буття української столиці – зауважив, що на відміну від Лариси Кадочникової, йому відомо про існування «Дикого театру» в Києві.

Ефектно виглядали фрагменти вистав. «Дідона та Еней» (Open Opera Ukraine, реж. Тамара Трунова. Виконавиця партії Дідони – Інна Гусєва, партія на клавесині – Ольга Шадріна-Личак) за рахунок нарешті увімкненого світла на сцені.

та сцена із «Second love» (Молодий театр, реж. Олена Щурська, виконавці – Римма Зюбіна та Анастасія Євтушенко) – фрагмент переконав, що виставу вартує подивитися (на відміну від більшості інших заявлених фрагментів).

Шикарний виступ Тамари Трунової – її версія промови Ірини Молостової до вступу на посаду головного режисера Театру Лесі Українки – окрема глава, якій обов’язково буде присвячений окремий допис «Театральної риболовлі».

І, звісно, надпотужний виступ Анатолія Хостікоєва. Каскад особистих спогадів, помножених на акторське втілення – побідив всіх поснувших та повернув тих, хто був вже одною ногою поза глядацькою залою.

От, власне, і все…