Ключ до театру з Іриною Запольською. Зустріч третя. Театр для дітей в Україні: контури
Зустріч 2. Хронологія дитячої психології
У водоймах історичних нотаток шар хроніки свідчить про факти. Проте спогади, мемуари, рецензії та репортажі надають можливість відчути глибини історичних змін. Так звані «его-документи» дозволяють пірнути у людське сприйняття історичних подій та зрозуміти час. Спробую у рифах історії віднайти свідчення, збережені на шпальтах періодичних видань від початку ХХ до початку ХХІ століття, про театр для дітей. Вони зберігають голоси кореспондентів, митців, глядачів. Ці тексти відкривають шпаринку в минуле, яке не зникає.
Відгомін перших театральних дійств, адресованих дітям, знаходимо у фольклорі. А тексти шкільних драм говорять про пієтет до поетики та декламування в освіті барокової доби. Традиції вертепної драми різдвяних дійств здавна зачаровують глядачів різного віку. А глибини історії професійного театру для дітей в Україні перетнули 100-літню межу.
Спробуємо вдивитися у часи і скласти мозаїку з випадкових моментів історії українського театру для дітей.
Про вистави на хуторі Затишок Харківської губернії в домашньому театрі Марка Кропивницького, що відбулися 25 грудня 1909 року свідчать хроніки. Кореспондент передає атмосферу святкового дійства, яке було влаштовано для сільських дітей на світанку життя професійного українського театру.
У перші пореволюційні роки спеціальній комісії театрально-художньої секції Колегії Освіти та Пропаганди було доручено створити проект організації дитячих театрів. Про це повідомляла 16 березня 1919 року київська газета «Боротьба» (орган Правобережного Бюро ЦК Української Комуністичної Партії (боротьбистів).
Першим кроком втілити задум влітку 1919 стало перетворення театру «Кривий Джиммі», що діяв за київською адресою по вул. Фундуклеєвська, 17, у Дитячий театр. Вистави «Витівки Скапена» Мольєра, інсценізації творів «Том Сойєр» Марка Твена, «Хатинка дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу складали репертуар.
Фото вхідного квитка, який презентує «Первый детский театр» та запрошує на виставу 1 липня 1919 року, опубліковано у шостому номері журналу «Український театр» за 1970 рік.
А особливості того київського театрального сезону передають репертуарні листи:
Вистави «Голубий принц» за Х. Бенавенте і «Злий Гал» за п’єсою М. Толмачової (реж. Сергій Пронський, виконавці – студійці Вищої театральної школи) у грудні 1920 розпочали життя харківського «Театру Казки», який мав назву 1-й в Україні театр для дітей.
Доповідна записка Наркомосвіти УРСР від 16 травня 1928 року так повідомляє про значення цієї події: «Завдання 1-го Державного театру для дітей як першого на Україні театру, що працює в цій галузі, виходить далеко за межі окружної роботи й набуває значення всеукраїнського».
Прем’єра п’єси «Подвиги Геркулеса» «Театру Казки» відбулась восени 1921 року. Творчий колектив митців: драматург Річард Победимський (за таким псевдонімом друкувалися п’єси для дітей Олександра Білецького), режисер Сергій Пронський, художники Георгій Цапок, Микола Акімова, композитор Йосип Шиллінгер.
Газета «Коммунист» 6 листопада 1921 року повідомляє про подію та відзначає вдалий ансамбль та молодість виконавців.
23 березня 1924 року у Києві почала працювати Експериментальна майстерня «Молот» на чолі з Амвросієм Бучмою. Перша вистава «Золотий гусак» за казкою Ганса Крістіана Андерсена була створена у дуеті Амвросія Бучми з Валентиною Чистяковою.
Від початку 20-х років тривала непримирима дискусія освітян та митців про роль жанру казки в контексті виховання нової спільноти громадян. Комісаріати освіти витискували з репертуару казкові твори. Боротьба з жанром набувала збочень – вислів «отрута казки» у промовах пролетарських освітян мала силу звинувачення. Арґументи були такими: «…коли діти-дошкільнята у своїх садках знайомляться у загальних рисах із завданнями країни, не можна дітей годувати казковим репертуаром: «Червоною шапочкою», «Котом у чоботях» і т.д. Дитині потрібна п’єса з сучасним бадьорим трудовим змістом, яка б малювала наші досягнення, наші перемоги».
Другий державний Театр для дітей на чолі з Іриною Дєєвою відкрився у Києві у листопаді 1924 року виставою «Мауглі» (за п’єсою В. Волькенштейна – інсценізацією твору Р. Кіплінга).
Художник Соломон Зарицький, композитор Ілля Віленський, директор Олександр Соломарський діяли з палким бажанням та відданістю ідеї створити виставу для дітей попри усі труднощі часу. У ювілейному вітанні до 40-річчя Театру юного глядача ім. Ленінського комсомолу в 1965 р. Ірина Дєєва згадувала: «Це був справжній колектив безкорисливих романтиків театру».
У 30-ті роки ХХ століття театрів для дітей стає більше, залучені митці – досвідченішими, а вплив на глядачів – помітним. За текстами урядових документів ми розуміємо визначення місії держави, яка визнавала вплив дитячих вражень на виховання суспільства та пильно скеровувала маршрути театру для дітей.
А завдяки відгукам та спогадам, збереженим на сторінках періодичних видань, ми можемо побачити театр очима глядачів.
У дослідженні розвитку харківських театрів ляльок Олексій Рубінський наводить спогад глядача про агітаційне дійство – виставу «Муриня Том». Уроки «комуністичного виховання» відбувалися і над ширмами.
Дороги до казкового репертуару до середини 40-х років були небезпечними. Проте, п’єси-казки народжувались за сучасними сюжетами і несли в собі пролетарські ідеї та революційні фінали.
Мудра казка і з’явиться на кону в середині ХХ століття. Дитячі спогади про чарівний світ збережуть у пам’яті глядачів блискучі палаци, веселки та хмари в просторі сцени, наче дива з недосяжних мрій. Наприкінці 40-х років у театри для дітей завітає Поезія.
У 50-ті роки катастроф воєнного часу та повернень з евакуацій колективів, знову визначення мети та пошуки ресурсів стануть важливим завданням життя театру. У час повоєнної скрути доводилось відроджувати життя заново.
За спогадами акторів начальник Харківського відділу мистецтв стверджував, що театр ляльок має повернутися на ярмаркову площу, де було його коріння. Артисти мусили працювати в умовах балагану: закликати охочих на вистави вуличною клоунадою та гімнастичними тюками. Глядачі сплачували за ті дивні видовища продуктами. Театр з усіх сил допомагав відновлювати радість життя та мав і сам, поза все, вижити.
60-ті роки. Нова історична реальність схвалювала дифірамби соціалістичному труду. Цей лейтмотив помітно і в репертуарі театру для дітей. Штиль безконфліктності не відкривав глибокі теми.
У 70-ті роки мова театру поповнюється метафорами та ребусами. Постановку Євгена Гіммельфарба «Вінні Пух та всі-всі-всі…» театральна критика зустріла словами: «как посерьезнел, интеллектуально вырос сегодняшний театр кукол».
А 80-ті роки проблема драматургії для театру дітей стає явищем, яке свідчить про розгубленість або втому дорослих. Діалог з дітьми ускладнюється через кризу громадянської щирості.
90-ті роки – час експериментів. Форма «театр в театрі» стала поширеною для непрямого висловлювання. Про виставу «Золотой ключик» (реж. Юрій Сикало, Київский державний театр ляльок) я знайшла опис в роботі Бориса Голдовського та Світлани Смолянської «Театр кукол Украины: Страницы истории».
Текст розбурхав мої спогади. Щоденники студентських записів допомогли переконатися, що цю виставу бачила і я. Подібні відчуття збережено і у моєму глядацькому досвіді. Вперше ділюся власними нотатками про ті юнацькі роздуми.
Про вистави початку ХХІ століття маємо можливість дізнатися з репертуару сучасних театрів. Проте рецензій на шпальтах газет стає все менше. Інструменти нових медіа дозволяють роздумам та оглядам миттєво долати відстань між театром та аудиторією.
Нині театр для дітей довіряє роздуми про вічне і дорослим глядачам. А вічним можна назвати лише рух. Рух та зростання, оновлення та пошуки. Вдячність режисеру Михайлу Урицькому та митцям вистави «Оскар» я не змогла втримати.
100 років театру для дітей нагадує вік «підлітка». Йому вже належать спогади, він пробує тестувати мінливу реальність, маскує тривожність зовнішніми ефектами. Проте, ще намагається уникнути порад.
Ані зупинок, ані відпочинку театр не знає. Йому щодня доводиться вслухатися у пульс часу та подих зали. Митцям належить передбачати зміни, які пропонує нове покоління. І глядачі спроможні допомогти цьому. Обговорення думок після перегляду дарують глядачам щасливі моменти спілкування та роздумів. Спостереження за реакціями дітей, записи їх запитань – дорогоцінні «его-документи», які можуть стати в нагоді театру. Записуйте, зберігайте, діліться власними з театром альтруїстично!
Р.S. Цікаво складалась подорож: спіралі маршрутів нагадували забуте, поєднували знайоме та віднаходили маяки у майбутні подорожі. З вдячністю та радістю хочу поділитися скарбом – у тематичному покажчику журналу «Український театр», 1970–2014 (науковий консультант видання О. Клековкін) в окремий розділ зібрано близько 350 театрознавчих статей та оглядів, присвячених театру для дітей.
Подорож триває далі…
Наступний ключ – саме до дверцят, тобто про архітектуру театрального приміщення та простір для гри.
При підготовці використані наступні джерала інформації:
- Рубинский Алексей Юрьевич. Харьковский театр кукол: история, анализ традиций и школы (опыт исторической философии). – Харьков: Тим Паблиш Груп, 2014. − 512 с., илл.
- Голдовский, Б.П. Театр кукол Украины: Страницы истории / Б.П. Голдовский, С.А. Смелянская. – Сан-Франциско: International Press, 1998. – 275 с. : ил. – автогр.авт.
