Радість крізь болото, або іСторічний провал Молодого
З одного боку увесь цей хайп навколо «100 років молодий» мене дуже засмутив – відверто примітивна спроба маніпуляції, розрахована на вкрай примітивну громадськість, яка це схаває точно так же, як їсть без розбору доволі низькорівневі вистави, які останнім часом випускаються у Молодому театрі (той що 1979 року випуску). А з іншого – дуже порадувала – адже театральний світ, хай і у такий недолугий спосіб дуже близько підійшов до необхідності формування власного бренду та позиціонування.
Тому усе нижченаведене – радість крізь болото, або іСторічний провал Молодого.
Коротко історична довідка.
Станом на 1918 рік у Києві працював Молодий театр – певна група акторів, під керівництвом Леся Курбаса, випускника львівського та віденського університетів, актора, який приніс свій талант у жертву режисурі. Молодий театр у Києві був одним з перших у кар’єрі Курбаса, але не найвідомішим та не найзнаковішим. Проіснував з 1917 до 1919 року, після чого розчинився у Першому театрі Української Радянської Республіки імені Шевченка. Крапка.
Початком розмов про новий молодіжний театр вважається промова Володимира Щербицького на ХХІІІ з’їзді Ленінського комуністичного союзу молоді України восени 1978 року. Далі був наказ Міністерства культури УРСР 1979 року про створення Молодіжного театру – збір трупи відбувся 14 грудня 1979 року, що й стало Днем народження театру, та увійшло до довідників та енциклопедій.
Єдиним спільним знаменником для театрів є адреса по вулиці Прорізній, 17. Там близько року встиг побути Молодий театр Курбаса, а з 1985 – оселився та працює й донині Київський академічний Молодий театр.
Короткі роздуми про сьогоденність та плин часу не надто надихали, вочевидь, керманичів та PR-ників театру. Додатковим подразнювачем стали «Чужые юбилеи» та круглі дати. Хоча, додатковим мотиватором могла виступити й нагода додатково обзавестися брязкальцями до дати – радянський рудимент, ще дуже сильно сидить у багатьох людей театру.
Таким чином розпочалася кампанія з привласнення чужої історії – нічого нового під сонцем і зорями – за-вуха-притягування імперських зразків. Щоправда, у технічній реалізації – дитсадочок середнього віку. Але про усе покроково.
У забавки із історією гралися завжди – від натовпів доморощених істориків із астрономами, до цілеспрямованої державної політики країни, щодо протягування фундаменту не від азійських степів, а від давньоруських витоків… І віку державності таким чином можна отримати, і європейський вектор розвитку заявити.
Яскравою виглядає легендарна історія із визначенням віку міста Києва. Ті самі само-правильно-рахуванці намалювали собі усі цифри що у школі вивчили, та поїхали на спеціальне засідання до штаб-квартири ЮНЕСКО у Парижі. Чиновникам, їм діла до суті речей ніякого немає. Головне, щоб нулів було побільше. От і запропонували, що Києву – 2000 років. Одне радує, що в Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури не дуже «поліпиш горбатого». Немає документа – немає омріяного ювілею. Тому з двох тисяч зменшили до більш-менш обґрунтованих 1500, які й відсвяткували у 1982 році. І щоб дату не відібрали (на думку президента Академії наук УРСР академіка Бориса Патона, пара зайвих сотен все ж лишилося у Києва) її миттєво закарбували. Інструментів не шкодували – від святкових заходів до зелененького академічного трьохтомника (яий до сих пір прикрашає мою київську колекцію друкованої літератури). Й досягти непохитного півторатисячоліття вдалося саме шляхом формування та просування БРЕНДУ. А це – саме та частина, яку молодопіарцям не викладали.
Чому не викладали?
А погляньмо на «столітній бренд молодого», щоб остаточно усе стало зрозумілим.
З початку року, швидше за усе, загадавши під ялинкою бажання, ідея відсвяткувати століття пустила своє коріння. Більш того, пішла робота по натягуванню чужого костюмчика на власне молоде тіло. У січні пришили перший період (приквел) до чесного віку театру у Вікіпедії. Знань вистачило на українську та російську версії енциклопедії. Англомовна та македонська версії лишалися коректними увесь час. Тому цілком логічним виглядає прибране сміття із україно-російських сторінок, та поверненя ії до коректного стану. Натомість, відомості про 1918 рік зручненько розташувалися на окремій сторінці під назвою «Молодий театр Леся Курбаса».
Наступний крок – напередодні заявленого святкування – серія публікацій у ЗМІ.
На Укрінформі виходить матеріал, який дуже нагадує мантру «Я – самая обаятельная и привлекательная!». No Name автор прямо з ліда заявляє, що «Київський академічний Молодий театр, який нині відзначає своє 100-річчя, заслуговує на звання Національного як один з кращих театральних колективів України».
По-перше, подібна постановка питання унеможливлює дискусію щодо віку – він й так зрозумілий – столітній. А по-друге, хто ще, окрім уявлення «турботливої маманьки», переконаний у тому, що колектив Молодого театру – кращий у країні? Та з яких підстав це є приводом для виходу з-під відомства Депертаменту культури, та переходу під крило Мінкульту?
Наступний ЗМІшний шедевр – стаття у виданні «День» за підписом Івана Бабенка (за скріном з сайту довелося прямо таки дертися крізь заслони проплаченої реклами). Стаття сама того не розуміючи, вгоняла у свідомість саме те, від чого стратегічно правильно було б уходити.
«Піар, або Iсторія «фактів», уявлень та ідей»
38 чи 100? Чи можна вважати нинішній Київський Молодий театр спадкоємцем Леся Курбаса?
Автор статті-роздуму на тему протягує у видання основний посил «молодих» піарників – на Прорізну не заростала тропа, тому ми усі вийшли з курбасівської шинелі, та як можна вести відлік від Щербицького, давайте оберемо не за фактами, а за вподобаннями.
Завершується стаття пана Бабенка цілим звалищем непов’язаних фактів та висновків, логіка у яких або не очевидна, або відсутня (обійдуся без цитування).
Далі – власне, святкування та закарбування головної ідеї – Молодоий театр – кращий за всіх, немає що й обговорювати. У той час, коли Дарвін мавп навчав двоногій ходьбі, Молодий вже існував, та у ньому працював фундатор Театру Франка (якому зовсім скоро направду 100 років – 100 сезонів).
Прес-конференція явно відбулася до святкування у суттєво порожній залі – про відсутність у планах голови держави відвідин заходу було відомо. А чому президентові їхати – нагороджувати нічим – Національного не дають, звання до псевдо-ювілею не розкидують… Віддувалися та викручувалися на сцені пан міністр культури із пані директоркою департаменту культури КМДА, які прийшли на ювілей із нулем на грудях, із порожніми руками.
Вигідніше на їх фоні виглядав голова Комітету з питань культури і духовності пан Княжицький – цей хоча б привітання від знаного театрала Парубія приніс (за наповленням контент відповідав усьому священодійству, яке до того переглядали глядачі у виконанні акторів театру).
Кілька слів, власне, й про святкову постановку.
Концепція протягування «генеалогії» крізь століття – основне завдання, яке було візуалізовано на святковій сцені. Для того, щоб наочно продемонструвати хто з ким близький по духу – розробили ціле древо зв’язків (тут окремо варто зауважити на єдину стилістику бренду оновленого Молодого, яка витримана у кожному візуальному застосуванні. Це насправді дуже круто і досить рідко зустрічається українським театральним світом).
Структура сценічної дії вирішена у стилістиці аудіокурсу англійської мови від Ілони Давидової – повторити одне й те саме таку кількість разів, щоб інформація коріння пустила в мозок навіть найтупіших. Тому про художню цінність заходу говорити не доводиться – одна пропаганда доволі низького художнього крою.
Інструмент побудови заходу – звітний концерт для батьків у дошкільних закладах – заявити на сцені треба кожного, не зважаючи на наявність творчих здібностей. Тому жива акторська черга на сцену за кількома фразами виглядала суцільними тортурами як для глядачів у залі, так і для акторів на сцені. Рівна акторська течія іноді переривалася фрагментами активних репертуарних вистав, чи інтермедій на тему столітньої давнини. І ці епізоди хоч як оживлювали монотонну ходу під нескінченно догву текстову балаканину ведучого вечора, а за сумісництвом ще й директора – художнього керівника Молодого театру, Андрія Білоуса.
Про режисуру заходу годі й говорити – очевидно, що ця пропагандиська історія – народжена у муках та недуже бажана дитина. Акторам сказали йти – вони стадно пішли, а запалити та надихнути не вдалося ні ідейно, ні режисерськи. Тому, за виликим рахунком, дійство перетворилося на туртури частково порожньої зали. А відсутність бажаних звань та нагород ще й перетворило дійство на фарс.
Окремо знущальною виглядала ремарка Княжицького, щодо презентованої курбасівської історії. «Хіба можливо було б таке поставити про Щербицького?». І ця фраза лишалася б лише розвитком молодопіарної концепції, аби не була адресована художньому керівникові театру. Цілком підсвідомо, але пролунало питання професійності того, що останніми роками відбувається на сцені Молодого театру. Категорія «а про таке навіть не думайте – не потягнете» лунає навіть від лояльних до театру персоналій.
Але, наразі не про художню переконливість театру у цілому, а лише про його спробу підрости у два з половиною рази – з сорока до ста:
«Воля волей, если сил невпроворот, – а я увлекся: Я на десять тыщ рванул, как на пятьсот – и спекся! Подвела меня – ведь я предупреждал! – дыхалка: Пробежал всего два круга – и упал, - а жалко!» (С)
Післясвятковий настрій видався занадто похмільним – доводилося робити гарну міну за паганої гри. І, що цікаво, навіть після цього можливо було вгамувати ситуацію, давши трішки задньої. Формулювання святкування лишало нагоду подвійного трактування, мовляв, вшанували Леся Степановича та століття його київського театру, та пішли перейматися власним сорокаріччам. Але відголоски надій, що здуваються, неначе світкові повітряні кульки, лишаються.
Поколінню, яке пройшло крізь безліч історичних зсувів та круглих дат може досить некомфортно почуватися в умовах меньших та не дуже круглих дат. Звісно, що святкувати київські півтори тисячі, чи міленіум, чи на край – століття – почесно, та гарантує певне місце у історії. Але наразі ні дат, ні підтвердження заслуг Молодого театру не видно. Можливо, наступного року, на своє чесне 40-річчя?
PS. Короткі маркетингові висновки.
1. БРЕНД. Він має бути
Бренд потрібно вибудовувати, розвивати, просувати.
Усе це питання ресурсів – часу, фінансів, людей.
2. СТРАТЕГІЯ. Вона має бути
А давайте відсвяткуємо щось там покругліше – це взагалі ніякого відношення до стратегії не має – так, хіба що ідея до опрацювання.
При цьому перші кроки у правильному напрямку, які спостерігаються у театральному середовищі, дають надію
Цікаво, чи є відповідний курс у театральних вузах?
Хоча, судячи із загально-театрально-маркетингового безладу – варто у цьому засумніватися.
3. БРЕНДСТОРІ. Ії треба будувати
За кожним брендом є песний бекґгаунд, з яким потрібно працювати й будувати.
Кейсів з наслідування крізь віки – вистачає (це і газета «Коммерсантъ», і горілка «Невіров» тощо). Єдина проблема – з ними ознайомитися та використати отриманий досвід. Хто б це робив, коли режисери не в змозі вивчити досвід попередньої постановки творів, над якими працюють. А відповідно, наступають на ті самі граблі, роблять дурні помилки та не вчаться.
PPS. Колись давно, з’ясувавши основні вади середньої освіти, задався питанням, чим саме я можу зарадити. Відповідь знайшов. Мої заняття у певній школі мали назву «Клуб інтелектуального розвитку», у рамках якого ми зі школярами наводили місточки між окремими у їх головах шкільними предметами. Адже математика не завершується разом зі дзвоником з уроку, а супроводжує нас кожної миті, і на уроках музики чи літератури зокрема…
От і думаю, можливо вартує повторити експеримент, та поєднати маркетинг з театром. Принаймі, хоча б їх зафрендити
Одне питання – чи потрібна структура та логіка театрові?
