Театральний дайджест #5 (61)

В одному зі своїх дописів, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Львівської бізнес-школи УКУ Валерій Пекар, зазначив:

Громадянське суспільство живе у своїй бульбашці, а бізнес – у своїй бульбашці. Вони не спілкуються, ці дві окремі бульбашки. Кожна проводить свої яскраві й розумні заходи для своїх. Питання, що обговорюють обидві бульбашки, однакові.

Третя бульбашка – військові та ветерани. Спілкуються так само всередині себе, не перетинаються з громадянськими активістами та бізнесом (лише щодо підтримки). Ті самі питання обговорюють всередині себе, не виходячи за межі бульбашки.
Четверта бульбашка – митці. Та сама історія.

Чотири бульбашки нинішньої шляхти (активісти, підприємці, військові та ветерани, митці) стурбовані тими самими проблемами. Але обговорюють їх виключно у своєму колі.

Наявність певної кількості людей на перетині бульбашок не рятує.

Наша шляхта об'єднана цінностями, але роз'єднана організаційно й комунікаційно. У зрілій демократії таке об'єднання є завданням політичних партій. У нас доведеться це робити самим.

То ще б хоч спілкувались б…
А то просто сидять у власній консервній банці, думають про високе.
(це зокрема про людей театру)

Протягом квітня «Театральна риболовля» наспілкувалась ось як.

ТЕАТРАЛЬНИЙ ЮТУБ

Натиснув кнопку «створити канал» на ютубі 19 квітня.
П’ять років тому.
2018-го.

Задум окремого спецпроєкту вже був.
Більш того – готувався.
Погоджувалася локація, час, решта деталей.
Але перед стрибком треба було потренуватися на можливостях відеоплатформи.

А тут зі свіженького – подивився «Кицюню» Дикого театру.
Епізод з вистави й став першим залитим відео на канал.

Далі був і той, запланований відеосеріал – «Синій автомобіль. 20 років потому» – останнє інтерв’ю Ігоря Славинського про виставу Молодого театру.

Судячи за лічильноком переглядів, бачили його людей 200, хоча матеріали там – більш ніж унікальні.

Перший рік канал виконував підтримку основним дописам, які виходили на порталі. В основному – відеоілюстрації до написаного – не більше.

В огляді театральних ютубів від 19 квітня 2019 року є скрін з цілими 18 підписниками «Театральної риболовлі».

Потім пішли й перші тисячники, є на каналі й стотисячний ролик за переглядами.
Хоча, змушений констатувати, лідерами за переглядами стають або ролики про скандали, або про померлого митця.
Все решта театральну спільноту цікавить значно менше.

І разом з тим, ютуб-канал «Театральна риболовля» живе, набирає глядача та перегляди.
Статистика говорить про цікавість більш ранніми відео. Виходить, до актуальних на сьогодні роликів черга дійде за наступні 5 років;-)

З грудня запущено новий формат на каналі – проєкт «Вечірній Риболов».
В камерному форматі віртуального спілкування – одна головна тема, яку обговорюємо із одним гостем. Чверть сотні епізодів із 18 непересічними людьми вже вийшли. Ще багато цікавого попереду.

А ось чи побачать ці матеріали користувачі ютуба?
72,3% переглядів на каналі – без підписки.
Звісно, й без вподобайки, без коментаря.
Й при цьому всьому канал зібрав 174 999 переглядів.
Уявити собі, як би могла збільшиться аудиторія, коли хоча б чверть глядачів видавила з себе якусь реакцію (не говорячи про поширення).

«ВЕЧІРНІЙ РИБОЛОВ»

Низка столітніх святкувань українських театрів пройшла країною протягом останніх п’яти років.

Театри 35-річники – наслідок перших спроб нової театральної хвилі, коли наприкінці 80-х збиралися осередки однодумців.

В стрічці трапляються різні ювілеї, круглі дати.

В студії «Вечірнього Риболова» говоритимемо про народження.
Народження театру.
Театру, якому виповнюється цілих ТРИ МІСЯЦІ!
Саме так, за 99 років і 9 місяців до століття.
Камерний театр «Маланка» та його батько-засновник Гіо Пакорія.

Вистава, якою розпочав своє плавання Камерний театр «Маланка» – за п’єсою Івана Франка.

«Украдене щастя» в постановці Гіо Пачкорія – це чотири акторки, які органічно існують у запропонованому режисерському та художньому вирішенні.

Про деталі вистави – у продовженні бесіди із батьком-засновником новонародженого театру Гіо Пакорія.

Головна тема 18 студії «Вечірній Риболов» – волонтерська діяльність людей мистецтва.

Про свій волонтерський шлях говорить українська режисерка та громадська діячка Катерина Чепура.

Окремим блоком – приїзд до України ірландського актора, виконавця ролі Джоффрі Баратеона у серіалі «Гра престолів» Джека Ґлісона.

А в другій частині говоримо про головне блюдо театральної кухні – про прем’єру – «Лис Микита» в репертуарі Київського театру юного глядача вже з 22 квітня.

ТЕАТРАЛЬНІ МІСТА УКРАЇНИ

На «Театральній риболовлі» – впольовані театральні цікавинки.
Цього разу – ЧЕРНІВЦІ.

Генеральна тема – простір для крафтового театрального продукту.

Чернівецький музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської відкрив камерній простір – сцену-майстерню.

Про сам простір, про виставу «Фаустпатрон», яка була написана та поставлена під відкриття – говоримо із в.о. директора-художнього керівника театру Іваном Бутняком.

До слова, й на собі опробував нову чернівецьку сцену.
Театральний лекторій поповнено темою «Камерний театральний простір: затісний акваріум, або джерело безкінечних можливостей?».

Останніми днями березня у КРИВОМУ РОЗІ займалися постановкою та вирішенням досить не тривіальних питань.

«Театральний Кривий Ріг: міф чи реальність?» – так називалася зустріч, на яку зібралися представники театрів та засоби масової інформації міста.

Новин вистачило усім!

Діячі у сфері театру розвіртуалізувалися з тими, з ким не були до того знайомими, а всі разом побачили зріз театральної статистики.

Якими будуть результати – робитимемо зріз наприкінці квітня.
А поки – збираємо матеріали, які вийшли на тему події.
Сюжет на медіаплатформі krivbass.city: журналістка Ольга Єгорова, оператор Олег Нікітін.

Територія театральної історії – не є прямим фокусом «Театральної риболовлі». Все ж таки портал більше про «секундну стрілку театрального годинника» – про сьогодення.

Проте, 130-річний ювілей Василя Василька в ОДЕСІ, патрона Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька, – не просто вклався до загальної рамки блогерського проєкту, а й увійшов до планів зі створення відеофільму для театрального ютуба.

Василько для висильківців – не портрет в рамці. А коли й портрет – то до діла використаний, дієвий.

Сучасний український театр не взявся нізвідки. У нього є чітке й глибоке коріння, яке маловідоме широким верствам, та щільно затулене чужерідними нашій землі постатями.

Лесь Курбас трішки проступається. Спогади Гірняка перевидані… А далі за ниточку тільки потягнути…

На день народження Василька, колектив українського театру приходить на Другий християнський цвинтар, з квітами. І коли перед надгробком, під легенькими крапельками весняного дощику, старші акторки починають згадувати бувальщини, свідками яких були, а жоден інтернет про них ні пари з вуст, то камера театрального блогера вмикається й починається той самий відео продакшн.

А місць, пов’язаних з Васильком, в Одесі є.
Ба більше, є люди – носії цікавої, живої пам’яті.

Ну й фінальний акорд – експериментальна читка п’єси Василька про Леся Курбаса. «Чашка чорної кави» – текст, як пірнання в холодну ополонку, по якій розчиняються будь-які ілюзії про еволюційні зміни – столітньої давнини ситуації відтворюються не тільки на сцені, а й у житті. Історія вимагає роботи над помилками. А поки подібне не на часі – повторам бути й надалі, все з більш сумними наслідками.

Час до змін: інформаційних, комунікаційних, позиційних, стратегічних, самоідентифікаційних.

Вивчаємо історію – зможемо виправляти помилки.

«КАВА З ВАСИЛЬКОМ»

Прем’єра фільму «Кава з Васильком» відбулася в рамках Всеукраїнської науково-практичної конференції «100 років в авангарді» в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України 26 квітня.

В.Василько – це щось з назви Одеського українського театру, здається так.

Скільки тих, хто знає трішки більше про людину, ім’я якої закарбовано у театральній історії, майорить у візуальній представленості театральної перлини Одеси.

Але не поспішайте із відповіддю!
Спочатку – горнятко запашної кави.
Й одразу по тому – перегляд результатів театральної експедиції проєкту «Театральна риболовля», яка пройшла трьома найвизначнішими містами життєпису Василя Степановича Василька (уродженого Миляєва).

Київська доба режисерського становлення, робота із Лесем Курбасом, заснування Театрального музею.

Буковинська сторінка роботи, яка згодом переросла у присвоєння Чернівецькому театру імені Ольги Кобилянської (а передувала тому зокрема постановка авангардної вистави «Земля» Василем Васильком).

Й потрійний підходи до Одеської держдрами, та вічний спокій на Другому Християнському цвинтарі.

Але пам’ятаємо про каву!
«Чашка чорної кави» – той екстракт, який ув’язує воєдино 2023 календарний рік, автора п’єси за такою назвою Василя Василька, головного її героя Леся Курбаса, та Одеський український театр ім. Василя Василька, який перфомативним читанням п’єси тепло та щемливо відсвяткували 130-річчя свого патрона.

Тож, 20 кавових днів Укрзалізницею та театрами України, три знімальних дні, десятки цікавезних історій від непересічних особистостей – все це у масштабному проєкті «Кава з Васильком» від «Театральної риболовлі».

«Якщо Курбас – наш хрещений батько, то Василько – він справжній батько театрального музею» – Ірина Мелешкіна, заступниця директора з наукової роботи Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

Заварюємо каву, та переглядаємо трейлер фільму!
Інтернет-прем’єра ще попереду.

ТЕАТРАЛЬНИЙ КАЛЕНДАР

Ймовірно, багато чого до моєї великодньої стрічки не потрапило.
Але український театр цьогоріч христосився ось так.

ТЕАТРАЛЬНА ВІД(ЗА)КРИТІСТЬ

Якось, в одному з тренінгів, використав метафору «запаяної з середини консервної банки» відносно комунікації, яку веде мистецький (зокрема, театральний) простір.
Потім було багато іншого.

З останнього, риторичного запитую про позиціонування деяких культурних установ, й перепитую, чому вони є театрами, а не, припустимо, якоюсь надсекретною установою.
Адже про Моссад матеріалів більше, аніж про більшість українських театрів.

З останнього за часом прикладу, нагадаю, часів епохи цифровізації та диджиталізації.

Театр муніципальної власності настільки представлений в медіа, що і сайт не працює, із мінімальними проявленнями в ЗМІ є, а зі соцмереж дістатися до сутності діяльності не представляє ніякої можливості.

Так ось, у відповідь на прямий запит щодо дрібки фактологічної інформації про них самих (саме про цей театр, а не про якийсь інший) – у відповідь: «Ми нічого нікому не винні надсилати, якщо щось потрібно – хай приїздять та збирають самостійно».

Про всяк випадок переглянув заявлені тези під час конкурсного добору – там було зовсім все інакше, звісно, включно із гучними копроєктами та закордонними поїздками. Але все поламалося на рівні афіш.

Була думка, проілюструвати допис парочкою найяскравіших здобутків, які продокує цей театр під генеральним керівництвом безпосередньо директора, але ж справа до вихідних, псувати які намірів не маю.

Скажете, не зазначив назву цього театру?
То не є обов’язковим.
Такого секретного мотлоху – по всій країні.
(треба перевірити, але, здається, ані області без такого прогресивного елементу).
Й, що важливо, вочевидь що всередині там – ТВОРЯТЬ!
Як є творять…

Й зовсім інша ситуація.
Максимально приємно здивований комунікації, якій без року, всього 122 дні.
Рівно стільки очолює Національну філармонію Михайло Швед.

Так, для висновків більш ніж зарано.
Та й для ключових рішень – не зовсім той період.

Проте, вже започатковано та проведено формат #відкритафілармонія у Музичному салоні Національної філармонії України.

Якщо ви підписані на сторінку філармонії, то якісні зміни останнього періоду точно помітили.

Адміністрація працює й з медіа, й з відгуками.
З усіма.
З міськими, національними, міжнародними.
Не підтираючи не компліментарні коментарі, й більш того, викликаючи на відкрите обговорення (нещодавній кейс з публікацією в «УП», де вочевидь без захвату оцінено нещодавню їх постановку).

Й ось тепер – «Відкрита філармонія» – коли на прямий діалог виходить генеральний директор, говорить без суфлерів та навушників, вільно оперує фактами й демонструє знання не тільки по філармонії, а ще й сегментарні.

Поза волі намагаюсь додати до такої моделі когось інших з бронзово-національних керівників, й щось зовсім не виходить.

Абсолютно й стовідсотково – треба спостерігати далі: чи не наскучить гра в демократію, й не повернеться все до підкилимного за зачиненими дверима.

Все так!
Проте не дарма первинні висновки припадають на першу сотню днів каденції ТОР-керівника.
До того ж, конструктивна комунікація завжди буде прогресивнішою за задерті інформаційні люки.

ЦИТАТА, НІБИ НЕ ЗОВСІМ ТЕАТРАЛЬНА. ПРОТЕ…

Поділи, відмінності, доведення власної правоти…
Слухаєш одного спікера – припустимо, переконливий.
На своєму рівні, досить мілкуватому.

Інший встановлює ширший контекст, натомість не витримує задану лінію.
Третій почав за одну, закінчив зовсім іншим.

Наведений фрагмент – з курсу лекцій «Становлення сучасної України» професора Тімоті Снайдера. Уривочок у виконанні професора Арні Вестеда, лекція якого про російський імперіалізм у порівнянні.

І як тільки про Україну говоримо у ширшому контексті, із порівнянням до Ірландії та Алжира, оптика суттєво змінюється.

ТЕАТРАЛЬНІ СКАНДАЛИ

До сьогодні так швидко рухалися думки в голові та файли високошвидкісним інтернетом.
А тут – космічні швидкості до Дня космонавтики 12 квітня (не інакше) – злочин і кара у театральній площині.

Одним словом, максимально нетипова донині зв’язка.
Коротко, до історії питання.

В’ячеслав Іванович Чернуха-Волич до 12 квітня 2023 року працював головним диригентом Одеського національного академічного театру опери та балету. Було це з 2019 року, за мінусом короткострокового терміну у пару днів, коли в його біографії сталося призначення головним диригентом Національного театру опери та балету Білорусі в серпні 2020-го року, але досить швидко він знову повернувся до Одеси.

Основні згадки про диригента на порталі «Театральна риболовля» – каталожного характеру – в Базі знань зазначені постановки, в яких він був диригентом-постановником. Це «La Traviata» Євгена Лавренчука, «Катерина» Оксани Тараненко, «Шукачі перлів» Павла Кошки, «Carmina Burana» Герарда Мостерда та інші.

В текстовій згадці – матеріал передпопередній скандал з Одеською оперою та пресинг керівництва на зняття з посади тогочасного головного режисера Євгена Лавренчука (матеріал виходив під назвою «Хвилі Чорного моря до Міністерства культури»).

Чергова згадка імені режисера – у зв’язку із «богемною фотосесією».
У суботу, 8 квітня, В’ячеслав Чернухо-Волич диригував «Богему» Пуччіні у Національній опері Азербайджану. Іронія в тому, що напередодні Опера отримала нового очільника – Юсіфа Ейвазова. А це, варто зазначити, чоловік російської оперної співачки Анни Нетребко, завзятої путіністки, яка включена до санкційних списків.

Про призначення, зі слів пана Чернухо-Волича, він не знав.
Проте, післяконцертні спільні фото з Ейвазовим з’явилися в мережі.

Ранкова публікація «Української правди» – матеріал Ганни Щокань «Диригент Одеської опери з’явився на одній сцені з чоловіком путіністки Нетребко – як коментують це в театрі». А вже за декілька годин – заклеєне ім’я диригента на сітілайтах в Одесі, ще згодом – наступний матеріал «УП» – «Головного диригента Одеської опери, який фотографувався з чоловіком Нетребко, звільнили з театру».

Зрештою, зійшлися в одне ціле блискавична реакція засобів масової інформації, суспільна нетерпимість до будь-якого толерування агресора та рішуча позиція керівництва Одеської опери. Очевидно ж, що процес з’ясовування міг тривати певний час, допоки в інфополі не з’явився більш потужний подразник, а там, мовляв, ніби все й позабулося.

Кейс більш ніж показовий.
Громадянське суспільство прокидається.
Головне – зберегти отримані здобутки!

Наступний дайджест вийде першими числами червня 2023-го.