Театральний дайджест #4 (60)
На березень 2023 року прийшовся 400 день вторгнення, Всесвітній день театру, та найбільша кількість театральних прем’єр за весь період карантинно-воєнного періоду, відсвяткували 5 років Народному театру-студії «10 ряд 10 місце» (м. Ковель), 35 років Львівському академічному театру ім. Леся Курбаса, 90 років Сумському національному академічному театру драми та музичної комедії ім. Михайла Щепкіна.
Тепер про все детальніше у ШІСТЕДЕСЯТОМУ дайджесті «Театральної риболовлі».
«ВЕЧІРНІЙ РИБОЛОВ»
Вадим Кожевніков на сьогоднішній день продовжує лишатися директором-художнім керівником Київського театру маріонеток, при цьому є військовослужбовцем із псевдо «Кажан».
З відмови від «позивного» у власному словникові й почали (окрема вдячність за фахову консультацію доктора філологічних наук Ірині Фаріон).
А далі було й про перехід від акторства до адміністрування, від чеховофілії до його відкладання на поличку, про світле й темне на сучасній мапі сприйняття та багато чого ще.
Розмова не передбачала скандалу, ніхто посеред неї не розвертався та не уходив.
Проте, маю величезне вдоволення, що вона відбулась, зафіксована та доступна до перегляду та переперегляду.
В програмі круглого столу, який 9 березня відбувся на базі Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. Василя Василька, обговорення використання фрази «культурний фронт» не заявлялося.
Проте, поза волі, воно проявилося. Не до ламання списів, звісно, і разом з тим.
Тож,
Як входять в наш побут нові слова та вирази?
Перше, за необхідності назвати щось, з’являється перша спроба, яка може бути точною, влучною, й вона отримує максимальне поширення.
А буває, коли енергетично СИЛЬНИЙ вираз стає до вжитку, але щось в ньому продовжує викликати сумнів.
Своїми сумнівами щодо використання терміну КУЛЬТУРНИЙ ФРОНТ ділюся із доктором філологічних наук, професором Тетяною Вірченко.
Що з цього вийшло – дивимося етер «Вечірнього Риболова».
Окрема вдячність за долучення із коментарем українського театрального режисера Євгена Лавренчука.
Здвоєна студія із Юрком Радіоновим виходила майже так, як і записувалася. А записувалася майже подібно випуску вистави «Зальот» – у кілька заходів, із форс-мажорними перепонами та Анрі Пуанкаре.
Проте вийшло досить цікаво: і вистава, і, смію сподіватися, випуски на ютубі.
ТЕАТРАЛЬНИЙ ЮТУБ
Оновлення у рубриці «Пісенно-поєтична Театральна риболовля» – поезію «Мелодія каруселі» Теннесі Вільямса читає режисер Андрій Святецький.
Давайте пошукаємо другий такий приклад, коли менше ніж за рік свіженаписана п’єса отримала п’ять втілень в Україні (в повному, або фрагментарному вигляді).
І це без урахувань читок, та закордонних постановок.
Така доля у тексту «Я Норм» Ніни Захоженко.
4 березня 2023 року відбулася прем’єра п’ятої версії постановка на сцені Київського камерного театру «Дивний замок» у постановці Алекса Боровенського.
Далі буде…
НАГОРОДЖУВАТИ / НЕ НАГОРОДЖУВАТИ
Початком березня вся стрічка соцмереж була у повному єднанні.
Один сказав «Слава Україні», а мільйони відповіли «Героям Слава»!
Тактовна реакція театрів, які наважилися на рефлексію.
ГЕРОЮ СЛАВА!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
УКРАЇНІ СЛАВА!
Найцитованіше зображення – авторства неймовірного Нікіта Тітов.
Героїзація в театральному просторі відбувалося за більш ніж дивним сценарієм.
Йдеться про НЕ НАГОРОДЖЕННЯ Премією ім. Леся Курбаса, НЕ НАГОРОДЖЕННЯ Премією ім. Тараса Шевченка та НАГОРОДЖЕННЯ Премією ім. Лесі Українки (у номінації «Театральні вистави для дітей та юнацтва» лауреаткою стала режисерка-постановниця Першого театру (м. Львів) Ірина Ципіна за створення вистави «Пливе човен» та досить неоднозначне нагородження Премією «Київська пектораль».
З нетеатральних нагороджень театралів – Премія Women in Arts. The Resistance 2023, де у номінація «Театр» переможницею оголосили Ніну Захоженко, драматургиню, літературознавицю, перекладачку, театральну діячку, драматургиню проєкту «Witnessing U», відому за своїми п’єсами «Сім перших робіт Аліни» і «Я норм».
БАЗА ЗНАНЬ
Оновив данні про театри ляльок в Україні.
До слова, у певному сенсі енциклопедія лялькарства – на сторінках порталу «Театральна риболовля»
16 березня 2022 року – страшна дата не лише для українського театру.
Рік тому струс отримала вся світова цивілізація.
Увити собі, країна декларативної великої культури визначає воєнною ціллю будівлю театру в центрі мирного міста, який став прихистком для сотень місцян, які потерпають від іншого «визначного» рішення тієї самої «цивілізованої» країни – переведення в гарячу фазу розв’язаної війни у центрі Європи.
Примиритися з реальністю, а не фантастичністю такого сюжету не виходить – надмірним сюром все це виглядає.
Проте, минув рік, і тема Маріуполя, Донецького академічного обласного драматичного театру, фази війни та відновлення по перемозі – знову більш ніж актуальні.
Майданчик УКРАЇНСЬКИЙ КРИЗОВИЙ МЕДІА-ЦЕНТР (УКМЦ/UCMC) став полем для обговорення на тему: «Культурна деокупація: Театр. Культурний код Маріуполя». Під модераторством Олексія Ананова до розмови долучилися генеральний директор-художній керівник Херсонського театру ім. Миколи Куліша Олександр Книга, в.о. директора-художнього керівника Сумського національного театру ім. Михайла Щепкіна Сергій Дорофєев, керівник літературно-драматургічної частини Національний театр Лесі Українки Київського національного театру ім. Лесі Українки Борис Куріцин, театральний менеджер, куратор театральних програм Андрій Палатний, громадська діячка Маріуполя Ольга Демідко; театральний блогер, автор проєкту «Театральна риболовля» Сергій Винниченко.
Ренесанс маріупольського театру у Базі знань «Театральної риболовлі».
ТЕАТРАЛЬНИЙ КРИВИЙ РІГ
Офлайн зустріч-лекцію «Ренесанс маріупольського театру» провів 16 березня у криворізькому просторі kvARTa, продюсером якого є Павел Осиков.
У Кривому Розі провів і День театру.
Ранок почався із радійного спілкування, й комунікативно тривав ще пару діб надалі.
А завершили все це більш ніж епічно – проведенням круглого столу на тему «Театральний Кривий Ріг: міф чи реальність?»
ТРЕНДИ
Протягом місяця сталася серія важливих, як на мене, подій.
Те, що розділяє плин часу на до і після.
Телебачення Торонто випустило програму про людину театру – Леся Курбаса.
Але зробила це так, що від випуску не відірватися.
Тож, про український театр, ви являється, можна говорити сучасно, цікаво та зрозуміло для більш широкої маргінального прошарку втаємничених.
Була тронута «священа корова» – Національна опера України. До того ж не просто дописом у фейсбуці, а крутим розбором про поновлення вистави «Ярослав Мудрий».
При тому, що спільноті в цілому норм, й у більшості (зараз не про причини) обурення спрацьовує не далі за «кухонні обговорення». Ну а допис у соцмережі – то вже й зовсім неймовірна хоробрість.
Першою реакцією на допис Андрія став виклик його на дискусію від актора-виконавця. Зробив він це, щоправда в дописі для друзів, який закритий для перегляду. Й тому «художньому керівникові цеху опери» довелося скріном поширювати той «виклик на дуєль».
Просто богі комунікації!
Згодом вже з’явилося інтерв’ю на тему «Ярослава Мудрого» на Українському радіо. Говорили із Вірою Агеєвою. Відкритий діалог продовжився дописом Аблова вже у своєму фейсбук-просторі.
Ну й, безумовно, «Памфір»!
«Памфір» – це тренд!
ТЕАТРАЛЬНИЙ СТЕНДАП
І знову до питання театрального неймінгу.
Мені неодноразово закидували «неправильне написання» театральних назв.
Мовляв, як я можу писати всього лише «Київський театр Франка», коли він «Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка».
Пояснюю.
Аналітичний центр «Театральна риболовля» працює із великим масивом інформації.
Big Data, якщо бажаєте.
Одним із важливих принципів в обробці великих масивів даних – наявність унікального поля, яке не повторюватиметься для жодного іншого елемента дослідження.
Про унікальність назв український театр майже нічого не чув.
Лише останнім десятиліттям з’являються оригінальні «Дикий театр», «Маланка», «Бешкетники», «AVE», «Тотеатр».
А як до цього?
Адже театр «Дзеркало» – зовсім не унікальна назва, й потребує уточнення геолокації. Йдеться про київський Театр української традиції «Дзеркало», чи про дніпровську Театральну співдружність «Дзеркало», чи про Народний аматорський театр «Дзеркало» Хмельницького міського будинку культури.
Але до чого тут Національний театр Франка?
До того, що з 18 лютого 2019 року ця назва припинила свою унікальність, оскільки так само стала потребувати геолокаційних уточнень.
Це все ще йдеться про Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (м. Київ), чи вже про Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (м. Івано-Франківськ).
Ба більше, це в середині країни не розібратися.
А як бути бідним іноземцям, які щиро намагаються долучитися, підтримати, допомогти?
Добра душа, певно, із найщирішими намірами редагувала безкінечно сумні сторінки Вікіпедії про український театр, й вирішила, що Роза Саркісян – це про той самий Національний театр Франка!
А з причини відсутності англомовної сторінки про Франківський драмтеатр, припускаю, призначили Розу Володимирівну в художні керівники київського.
Прямо гублюся у здогадках, з якої причини каденція Михайла Захаревича всього рік… Але то вже тема іншого дослідження.
Ось така замальовка про шалену знаність українського театру за кордоном.
Вважаю, що це успіх!
Наступний дайджест вийде першими числами травня 2023-го.
