«Співай, Лоло, співай» і надалі!

Звісно, що кожен автор у похідному матеріалі бачить щось своє. Саме тому ще більш цікавим видається спостерігання за трансформацією матеріалу, його кроки крізь роки та режисерів.

Шлях героїв Генріха Манна зазнав значних змін, і хто там кому титульний персонаж необхідно розбиратися. Адже спочатку був «Вчитель Гнус, або Кінець одного тирана», з досить відразливим головним героєм, який від першої до останньої сторінки тягне свій клунок комплексів, ненавидить всіх оточуючих і лише десь на середині розповіді втрапляє у гніздо розпусти, з якого стирчать ніжки чарівної актриси.

З першої спроби екранізувати роман титульного вчителя затьмарила співачка (та не будь-хто, а ефектна Марлен Дітріх), та й вся історія розчиняється в кімнатах «Блакитного ангела». І причини тому є, адже кінематограф, як власне і театральне мистецство, навряд матимуть касовий успіх з подібного виду покидькоподібного головного персонажа. Найперша проблема – що ж бо його тоді на афіші малювати? І зовсім інша історія – струнка кралечка, яка до того ще й співає, ніжками у різні боки крутить…

Тож, смакувати падіння Тирана, розбираючи кожну підозру та подробицю – лишилося читачам, а щоб не дуже нудьгували глядачі – суттєву частину гнусового гниття залишили за бортом. І з цього моменту варто розуміти що з розмиттям фокусу дрібнішають і головні питання новотворів. Це певним чином і до «Блакитного ангела», екранізації Джозефа фон Штернберга, і ще більше до «Співай, Лоло, співай!», мюзикл-версії Дмитра Богомазова.

На сцені Театру драми і комедії фокус безумовно на акторці Фрейлих, і вся історія багаторічного самостверджування Гнуса за рахунок своїх учнів зводиться до пари епізодів шмагання лаштунків та алкогольного примирення за ініціативи все тієї фройляйн Фрейлих. Від того і втрачається головне – причинно-наслідкові зв’язки, накшталт вчинку Ерцума після карткового виграшу. Гнус ані у німецькій стрічці, ані в українському мюзіклі не є Тираном – так, підстаркуватий дідуган, якому б онуків глядіти, а він у моральні ігри зі школярами бавиться, та змагається з ними ж у першості першого кохання. І що ще дивніше, в решті решт перетворюється на островського Карандишева, як з точки зору моделі поведінки, так і за логікою вчинків, включно з «рушницею, що вистрілює у третьому акті».

Припустимо, історія не про Гнуса. Тоді про Фрейлих, ту, що кличуть Лола-Лола? І знову мимо. Гарненький обкладинковий персонаж, що співає – дуже добра балакаюча лялька, від якої і очам і вухам одна приємність. Тому і Марлен Дітріх, і Оксана Жданова – персонажі більш статичні, без розвитку як такого, які видають просто текст драматурга та співають (що дуже важливо) красиві пісні.

Про драматургічну основу лишилося ще раз підкреслити розмазаність фокусу маною кашою по білій тарілці. А щодо мюзиклу, то просто виявити подив щодо персонажа лоліного екс-коханця пана Енді Керосина. Воно й на вигляд досить дивно – грає собі контрабас всю першу дію, потім, як діло до шлюбу – пригадує про свої давні шашні з нареченою і давай мріяти щодо номеру кидання ножів у власну дочку та розігрувати у карти тільки-но вигадане право другої шлюбної ночі (якась дуже придумкувата оригінальність). Ясна справа, що за адекватністю цієї вставки – до Олександра Чепалова, автора п’єси. Бо до актора Андрія Самініна жодних питань – енергійне і дуже пластичне рішення ролі, штані-кльош, гаряча та азартна натура – такий собі Вовк з «Ну, постривай», і по завершенню назад, до інструменту.

Кілька слів, коли мова вже про інструменти, про оркестр. Це дуже класно! Вистави театру на Лівому березі, які йдуть у живому музичному супроводі – окремий сегмент київського театрального життя. Адже безліч прикладів, де у театрів й з елементарним музичним підбором виникають надскладні проблеми, а тут на сцені – оркестр. Музики до сюжету не імплементовані (за виключенням дивної трансформації контрабаса в коханці і в зворотньому напрямку), але це й не обов’язково. Живий звук – є живим звуком, і цей козир варто розігрувати й надалі.

Окремий захват і вокальними партіями – Лола (фройляйн Оксана Жданова) та конферансьє (херр Михайло Кукуюк) – чарівне акторське виконання. Може, не зовсім мюзикл в його бродвейському значенні, але добротна музична вистава – точно!

Із моментів, що трішки турбують – різномовність усього, що відбувається. Досить дивно виглядають пісні англійською у російськомовній виставі. До таких експериментів вдаються або за умови вставних номерів, які не є уточненням за сценічною дією, або у білінгвістичному осередку. Мені здалося, що публіка в залі, хоч і шанована, але далека від поліглотних засад, а сюжет пісень мав би додавати об’єму запропонованій історії.

Акторів у виставі зовсім не багато, і у більшості з них є індивідуальність, свій характер. Хабальний дует Густи (Леся Самаєва) та Кіперта (Лев Сомов) – яскравий, колоритний, ексцентричний. Друга дія суттєво програє першій з того самого моменту, як подружжя залишає «Блакитного ангела».

Кілька дуже яскравих епізодів у гімназіста Ломана (Олександр Піскунов). Найнеочикуваніший – танець кохання навколо Лоли. «Пектораль» за краще пластичне вирішення вистави у Олексія Скляренко безперечне. А тут все, і пластика Ломана і феєричний кордебалет… Хореографічна видовищність на вісокому рівні.

Але при всьому – вистава складається зі злетів і мертвих зон. І таких провалів вистачає. Акторські ґепи пов’язані зі статичними персонажами, які чи то з драматургічних, чи з режисерських причин не мають розвитку. Тут і пан директор Віктор Жданов, ще один гімназист Фон Ерцум Олександр Комаренко та, найдивніше, володар «Пекторалі» як виконавець кращої чоловічої ролі за втілення вчителя Гнуса – Олександр Ганноченко. У чому тут причина – однозначно сказати досить складно – бачив лише одну виставу – нема з чим порівнювати. Але є припущення, що пан режисер давненько не бачив вистави, і не мав нагоди підкрутити ті гайки, які дивним чином розхиталися.

Таке припущення виходить з того, що більшості деталей у виставі приділено досить велику увагу – знайдені влучні рішення і символи, тема плащів відпрацьована ретельно і органічно. Недосконала п’еса, розмитий фокус та майже статична декорація – ну, може це і стало складовими, з яких вистава так і залишилася номінантом на звання кращої пекторальної в режисерській номінації за підсумками 2015 року.

Із висновків перегляду – наступне. Вистава безумовно яскрава та така, що зачаровує навіть тих, хто про того Манна й гадки не мав. Безфанерне вокально-інструментальне оформлення – окремий великий плюс вистави. До того ж фірмові режисерські білила на обличчях акторів та заряд гарного настрою. Безперечно, вечір у дві дії не проходить дарма. Тож, «співай, Лоло, співай» і надалі!

У дописі використани кінопостери, фотоілюстрації автора та фотороботи Іллі Бела.