Київські коневистави
Частина театральних проектів вступили в боротьбу за номінацію «Обгризений скелет». І хоча до підсумків сезону – без місяця рік – дехто скористався гужовим транспортом, щоб увірватися до числа номінантів.
Одразу двома коневиставними прем’єрами розпочали сезон Театр Єсіних («Equus») та театр «Актор» («Патріс»). Ситуація, як у Кіра Буличова про планету Шелезяку – вистави немає, авторських робіт немає, режисура відсутня…
Півтори години соціальних спостережень проти трьох психологічної драми разом виглядають як суцільне непорозуміння, за виконавчим рівнем подібне до шкільних виступів – така сама безпорадність із голосом, володінням тілом, розвалені мізансцени.
В програмці «Еквуса» зазначений майстер по роботі з акторами – викладач Карпенко-Карого, який і сам вирішив зіграти у виставі, до того ж центральну роль. У підсумку – ані власної ролі, ані жодної пристойної роботи решти народу на сцені. Ну а за відсутності вирішення психіатра розвалився і увесь будиночок.
«Патріс» – спроба крізь документалістику зануритися в соціальні проблеми сьогодення – чергова спекуляція на больові в суспільстві теми. Спекуляція – тому що без глибини та досить поверхнево як акторськи, так і режисерськи.
Чого не скажеш про «Еквуса» – шикарна п’єса Пітера Шеффера потрапила до рук когось дуже самодіяльного, який вирішив, що стягнуті труси з героя – більш ніж режисерське рішення… Дивитися немає на що, дуже шкода втраченого часу. З альтернатив – похідна п’єса – лауреат премії «Тоні» та екранізація Сідні Люмета – фільму більше 40 років, а дивиться на одному подиху. І оголення виконано виходячи з того, що інакше було просто неможливо, а не тому що треба робити касу.
В «Патрісі» взагалі шо попало. «Я его слепила из того что было» (С). Була камера – пришили її білими нитками (оператора не знайшли, про існування петлички ніхто не чув, на дизайнера грошей не вистачило…); був сумнівний драматургічний текст – і його в загальну кучу. Про сценографію й взагалі недоречно говорити.
З акторами біда в обох виставах. Гра в зірку, яка ще досі псує памперси – жалюгідне видовище. А в «Екіусі», де драматургічним задумом актори є частиною сценічної вистави не використати ці неймовірні можливості – оцінка, ефект присутності тощо – просто злочин. Чого було за твір братися взагалі?
Багато вистав, хороших і різних! Але «чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее» (С). В цій гонитві втрачено все, що робить театральне таїнство. Лишилися сумуючі статісти на сцені «Еквуса» та гопота через-слово-мат в «Патрісі».
З обох вистав змушений був піти до завершення, бо інакше просто несила.
PS. Досидівші до фіналу та аплодуючі стоячи, розкажіть, що пройшло повз моєї уваги?
