ЗМІ «Дзеркало тижня». Як Цукерберг змінив український театр
Олег Вергеліс
редактор відділу культури DT.UA
Як Цукерберг змінив український театр
Напередодні Міжнародного дня театру говоримо не про пафосну «дошку пошани» і не про «наздоганяємо та переганяємо Європу», а про дещо віртуальне: театральні активісти діляться думками на тему «весь світ — Facebook, а всі користувачі у нім — актори».
— Сьогодні нашу Мельпомену можна перейменувати на Facebook, адже інколи саме він вирішує, якій події бути чи не бути. Він же першим тріскоче — вдала прем’єра чи ганебний провал. Інколи саме Facebook визначає подальшу долю тієї чи іншої вистави та її комерційну складову. І, хоч як це сумно, інколи навіть якість вистави тут ні до чого!
Такі спостереження на задану тему в Ярослави Кравченко, медійної топ-леді, директорки «Дикого театру». Вже хто-хто, а вона точно знає й розуміє, як правильно — і в хвіст і в гриву — використати соцмережу для просування проекту, для утвердження в очах медіаспільноти того чи іншого сценічного тренду-бренду.
І, ніде правди діти, саме «Дикий», який народився у столиці 2016 року, певним чином — дитинча Facebook. Розкрутка новоствореного театру, про який мало хто знав, активно розпочалася саме через соцмережі. Долучаючи до вистав Максима Голенка, Ігоря Білиця, Юлії Мороз (та інших) нові хвилі нових шанувальників, заповнюючи вщерть «Сцену 6» та інші майданчики.
Ярослава зізнається, що сьогодні Facebook (у театральному аспекті) може запропонувати сценічним споживачам усе що завгодно: від театру «на одне око» до театру «зламайніс». Тобто різні види і форми бойових сценічних мистецтв.
І саме на теренах Facebook, на думку пані Кравченко, нині точиться гостра конкуренція за увагу глядача, за касові збори. Отже, конкуренція доволі захоплива. Не менш цікава, ніж деякі вистави у київських репертуарних театрах.
— Ярославо, запитання ще й як до піар-фахівця: скільки адекватних постів має робити той чи інший театр на своїй сторінці (в день), щоби зберегти інформаційний баланс і не перегодувати глядача аж до гикавки?
— Розумієш, як таких рецептів, мабуть, і немає. Хоча є різні «методички» на цю тему. Але окремі аксакали подейкують, що для театру три пости на тиждень — то достатньо. До того ж є етика постів з приводу тих чи інших заходів, є комбінаторність контенту. І таке інше.
— Успішно чи помірно успішно продається саме твій контент (той чи інший проект) виключно «через Facebook»? Є з цього приводу якась статистика?
— Глядачі «Дикого» поділяються на тих, хто надактивний у соцмережах, і на тих, кого взагалі там немає, хоча в них там є багато друзів. З приводу твого запитання зауважу таке. Facebook, взагалі-то, дуже корисний інструмент, якщо ти вмієш ним користуватися. Отже, він може як приносити гроші, так і забирати їх. Сьогодні правила на цій території стали жорсткішими. І організаторам театральних заходів іноді слід потурбуватися, щоб їхня подія «зайшла на органіці». Тобто зараз недостатньо бути лише гарним та активним у соцмережах, а ще й варто бути талановитим, чуттєвим та гнучким стосовно аудиторії. Не завадить знайти для цього хорошого СММника, таргетолога, дизайнера, фотографа, контентщика. А це вже ціла технологічна система!
* * *
У актриси Ірми Вітовської у Facebook налічується близько 28 тисяч підписників. Для театральної зірки в цьому сегменті — то чимала кількість однодумців. Вважайте, сторінка Вітовської — це вже персональне театральне медіа. Хоча Ірма на своїх FB-скрижалях не лише ділиться думками про репертуар, а часто висловлює суспільно-політичні погляди.
— Так, для мене сторінка Facebook — це і персональне медіа, і громадська трибуна, і територія особистих смаків-пристрастей, тобто там усього потроху, — ділиться Ірма. — І, безумовно, соцмережі, й Facebook зокрема, останнім часом помітно змінили світ нашого театру та світосприйняття театру. Бо стало більше дискусій, оперативної інформації про проекти, резонансні вистави. Є чимало цікавих особистих вражень критиків та щирих глядачів, які стають згодом орієнтиром для багатьох.
Одного разу мене запитали з цього приводу: мовляв, Facebook — це все-таки світ паралельний чи для багатьох уже став основним? Я так вважаю: це майданчик для спілкування, не більше, але й не менше.
Отже, Ірма Вітовська в українському театральному сегменті Facebook — серед рекордсменів за кількістю підписників.
І якщо складати умовний рейтинг таких ось театральних лідерів (саме за кількістю підписників), то серед них — Римма Зюбіна (на її сторінці значиться майже 14 тис. підписників), Лілія Ребрик (акторка Молодого театру і телеведуча також має близько 14 тис. підписників). Чимала кількість шанувальників у актриси Олесі Жураківської — близько 7 тис. підписників. Така ж цифра підписників — близько 7 тис. — у Ярослави Кравченко («Дикий театр»).
Окремим рядком у такій ієрархії FB-цінностей проходять Ольга Сумська (49 тис. підписників), Ахтем Сеїтаблаєв (37 тис. підписників), оскільки вони активніші в кіно, телебізнесі, де є глобальна масова аудиторія.
Найчисленніша армія підписників — серед столичних театрів — на сьогодні в Київського Молодого: їх у нього понад 17 тис. У Театрі «Актор» останнім часом показники підскочили до 9700 тис. Надактивний у цьому FB-напрямі театр «Золоті ворота»: попри те, що в них камерний простір, шанувальників, які натиснули позначку «подобається» на офіційній сторінці Facebook, — близько 8 тис. На сторінці Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра — 10 632 прихильники, які тиснуть на «подобається».
У наших Національних театрів у цій царині така «картина олією»: сторінка Театру Лесі Українки «подобається» майже 4 тис. шанувальників. Краща картина у колі друзів Театру Івана Франка — там кількість «подобається» понад 12 тис. У Національній опері «подобається» — 6 356 тис. І майже рекорд серед Національних у столичній опереті: там FB-«подобається» дорівнює 14,5 тис.
Попри те, далебі не всі теперішні театральні кумири й лідери надактивні у Facebook. Зокрема, Станіслав Боклан (за деякими версіями, найдорожчий серед українських акторів) має свою сторінку в соцмережі, але там лише 36 офіційно зареєстрованих друзів. Мережевої енергії цей чудовий актор, вочевидь, не виявляє, а, можливо, лише спостерігає зі своєї фейсбучної вежі за маневрами та баталіями інших гравців. І, мабуть-таки, правильно робить.
Взагалі не прописані в «театрі Цукерберга» деякі наші театральні керманичі. Дмитро Богомазов — головний режисер Театру імені Івана Франка — не зареєстрований на Facebook. Не зареєстрований там і Андрій Білоус (художній керівник Молодого театру), хоча й подейкують, що пан Андрій доволі уважно пантрує й маневрує на території Instagram — ще одного популярного форпосту наших мережевих театральних комунікацій.
— Зараз Instagram дає набагато більше конверсії для театрального соціуму, ніж традиційний Facebook, — каже Слава Жила, художній керівник театру «Актор». — Зверніть увагу хоча б на сторінки Instagram Ольги Сумської, Юрія Горбунова, Лілії Ребрик: у кожного з них від 300 до 700 тисяч фоловерів. Instagram дає можливість легко та швидко формувати контент. І переважно саме молодь «сидить» в Instagram, переглядаючи сторінки топових акторів.
Тож, очевидно, виграє той, хто формує крутий контент і є популярним. Адже з однієї stоries того чи іншого топового актора можна продати всі квитки на його виставу. З іншого боку, Facebook лишається в такому собі академічному статусі, хоча, як на мій погляд, ця соцмережа теж дає можливість «оцифрувати» певні показники успішності театру. Вочевидь, чим більше лайкають, шерять та коментують, чим більше в тебе підписників, тим популярніша і твоя діяльність, яку генеруєш.
* * *
Майже чотири роки у Facebook існує професійна група «Театральна комунікація». За цей час вона об’єднала під своїми знаменами близько трьох тисяч підписників. Причому без реклами та якогось агресивного нав’язування. Спочатку ця група була «вузькопрофільною», висвітлюючи діяльність Чернівецького театру. Згодом модераторка «Театральної комунікації» — актриса Світлана Сурай — трохи розширила тематику, активізувала обмін інформацією між українськими театрами. Таким чином, стала зростати і кількість підписників.
— Найбільше наші користувачі щедрі на лайки та репости, коли інформація стосується театрального улюбленця, того, кого знає більшість, — каже Світлана. — Часто користувачі активно реагують на відоме ім’я або на несподівані новини. Повірте, якби написали, що у львівському Національному театрі ім. М.Заньковецької поставлять п’єсу Бушара «Том на фермі», то це спричинило б шалений галас і активізувало підписників.
Але, знаєте, останнім часом, на щастя, у групі «Театральна комунікація» я спостерігаю дедалі менше «срачів» (зі сленгу «слова» не викинеш), зокрема в театральних дискусіях. Я особисто за свободу слова, але й за здорову комунікацію.
Сьогодні український театр багато в чому виграє інформаційно саме завдяки соцмережам. Бо є відкрите поле для піару, промоції багатьох нових проектів, нових імен. Навіть невідомі театри мають можливість заявити про себе, якщо виникне цікавий привід.
— А як ти вважаєш, от, скажімо, Андрій Бакіров, керівник вашого Чернігівського театру, міг би реалізувати інтерактивний проект, обравши місцем дії саме «формат» соцмережі? Чи то Facebook, чи то Instagram? Чи, можливо, навіть заборонені в нас «Одноклассники», адже табу для театру завжди є провокативним викликом.
— Навіть не знаю… Себто як це — поставити? Втім, у театрі можливо все.
* * *
Наступне запитання на задану тему до людини, яка ретельно відстежує фейсбучну монополію в театрі: це театральний блогер і коуч Сергій Винниченко.
— Сергію, як, на твій погляд, Цукерберг змінив українську сцену останнім часом? У гірший чи у кращий бік?
— Зміни відбулися, і вони — тектонічні. Facebook на кілька стадіонних кіл залишив позаду традиційні ЗМІ. Перше й найголовніше — це швидкість поширення інформації (непоодинокими стали трансляції та оцінки прем’єри безпосередньо під час вистави). Крім того, в рази розширилася палітра думок, відходить у минуле єдина консолідована позиція, театр змушений виходити в діалогову площину і опановувати комунікативні стратегії. Люди театру перестали бути заокеанними міфами, а пройшли обряд фейсбучної ініціації.
Це водночас і корисно, і вкрай небезпечно. Армія шанувальників та пропрацьований персональний акторський бренд, безумовно, додають у заповненості глядацької зали та популярності актора
І навпаки: коли людина театру, як той Іхтіандр, без елементарних навичок спілкування та психологічного захисту потрапляє до фейсбучного світу — це її може істотно травмувати. Трапляються окремі випадки формальної відмови від фейсбук-присутності (від незаведення профілів до їх видалень внаслідок отримання негативного досвіду користування).
Нарешті, стала доступною дискусійна складова театру. І все більше розмивається монополія мистецтвознавця на право єдиної публічної оцінки. Наразі відбувається народження суспільної дискусії (і не лише театральної). Все, що доти обговорювалося кулуарно, — отримує майданчик для оприлюднення, входить у резонанс, обростає колом однодумців, створюються ініціативні групи.
Результати оприлюднень або дискусій уже сьогодні докорінно змінюють, здавалося б, вирішені та «погоджені» питання.
Мистецтво мистецтвом, але не забуватимемо, що театр — це таке саме підприємство, яке заточене на прибуток. І першими розібралися з можливостями Facebook театри без бюджетних дотацій, для яких кожен непроданий квиток — має значення. Відчувається вивчення базового досвіду театрів інших країн, інструменти суміжних галузей (шоу-біз).
Більше того, стають непоодинокими приклади театрального SMM — від розіграшів квитків до розпродажу френдлі.
— Чи лишилися ще в Україні, за твоїми спостереженнями, театри, які жодними мотузками не прив’язані до Facebook?
— Незайманих у царині соціальних мереж театрів на сьогодні майже не залишилося, навіть обласні й регіональні театри обзавелися сторінками у цій соцмережі, а в багатьох ще є інстаграми/телеграми/ютюб.
Відсутність театру у Facebook, на мій погляд, — це ігнорування потенційного глядача як такого. Грубо кажучи, у сприйнятті цільової аудиторії, так званий «середній» та «середній плюс», відсутність організації в соцмережі дорівнює відсутності її взагалі.
Театр може не мати власного приміщення, логотипу або навіть сайту. Але обов’язково буде віртуальне представництво. Тому номінальна прив’язка театрів до власних фейсбучних сторінок — майже стовідсоткова. Але це лише кількісний показник.
А ось коли говоримо про Facebook, то мова саме про Facebook-платформу, без урахування інших продуктів Facebook Inc. (наприклад, Інстаграм). І статистика користувачів свідчить, що Facebook уже не основний, а один із можливих соцмережевих майданчиків.
Тож Facebook — це інструмент для досягнення поставлених цілей для одних і справжній хронофаг — для інших. Конкретна людина чи організація можуть як отримати істотні бенефіти від Facebook, так і власноруч організувати чорну діру для витікання часу та грошей із його допомогою.
* * *
Ось така вийшла заочна наукова конференція з приводу програмної й вирішальної ролі Марка Цукерберга в життєдіяльності українського театру. Безумовно, вище — лише персональні судження, а не претензія на узагальнення, адже мережевий шоу-бізнес постійно пропонує якісь корективи.
А з іншого боку, і так зрозуміло, що Facebook — чи Instagram, чи інші — вже утрамбували свої основні функції, в театральній царині зокрема. Це інформаційна функція (що, де, коли?). Комерційна функція (що, де, почому?). Дискусійна функція (хто винен? невістка!). А також нарцисична функція (дивлюсь у FB, як в дзеркало, та й подумки млію). І ось, подивившись у нього, саме час і вам поставити «лайк».
Джерело: український суспільно-політичний тижневик «Дзеркало тижня. Україна»
Випуск №11 від 22 березня 2019
