Міжсезонна «Брехня»
«Брехня» – вистава Театру драмі і комедії, випуск якої припав на художньокерівне міжсезоння.
Чим завершився мій перегляд?
Вистава малої сцени, із максимальним наближенням до глядача – починаючи спільним входом/виходом до простору зали, завершуючи спільним диханням, яке чутно-відчутно і глядачам, і акторам.
Однойменна п’єса Володимира Винниченка – слойоне тістечко із ласих шматочків інших авторів, які вимахують своїми цитатами ще зі сторінок тексту, а ще для більшої цитатності, режисером запропонована зміна фінального суїциду а-ля «Чайка»-стайл…
Про це і про все інше нижче.
Із форми смерті головної героїні, певно й варто почати (пробачайте за спойлер, якщо хто не в курсі сюжету).
Суїцид – як спосіб фінальної розв’язки – підхід досить поширений – до нього частенько звертаються драматурги. Різниця в тому, чи це тому, що вже всі надто втомилися, і треба звертатися, чи внутрішня психологія пробудована в такий спосіб, що інакше просто не можливо. В чому логіка дій персонажа, які призводять до летального наслідку?
Основні розбіжності п’єси із виставою – витриманість/недотриманість скоєного кроку в смертельну безодню. Що для Наталії Павлівни (Катерина Савенкова) ці стрибки воланчиком між оточуючими чоловіками, та які мотиви штовхають її на обіцянки-цяцянки кожному з них – навіть натяку у виставі ніякого. Є жіночка, яка кожну вільну хвильку проводить в карусельному товаристві оточуючих чоловіків.
Навіть смертельне знаряддя – карусельне – є ціанід, але пістолет – театральніший. Тому в цій «Брехні» буде дві рушниці на стіні. Й дарма, що стрілятиме одна…
Та, в цілому, най би стріляло. Але одна заміна (коригування) тягнуть за собою інші. А якщо в дорозі погублені причинно-наслідкові зв’язки, то «Брехня» не в’яжеться, як не крути.
Якщо відволіктися від логіки подій, то заявлена вітрина вистави розбурхує уяву прямо з моменту фінальної розсадки глядачів. Білий одяг на сірому запропонованому просторі художника-постановника (Анна Соболєва) – кон, на якому жодних відволікань – все мало б бути підпорядковане сходу до психологічної безодні… А лишилося доволі ескізними замальовками з відверто недорозведеними сценами.
Щодо окремих мізансцен.
Не дуже людонаселена вистава, хай навіть в камерному просторі, справила враження навушників, які в кишені вчергове переплуталися, і режисер (Анна Козирицька) намагається все розплутати. Але не під час репетиційного періоду, а безпосередньо по ходу вистави, А так це точно не працює.
Досить грубий та прямолінійний шлях у використанні фізично-акробатичних можливостей Андрія Соболєва (роль закоханого студента Тося); досить дивнувата німота персонажа Анастасії Логвін (Федося Карпівна – сестра головного винахідника фамілії), та взагалі не розчинена комірчина образу прислуги Пульхери (Галина Корнєєва) – надяскравий комічний епізодичний персонаж п’єси, у виставі, замість комедійних вставок, використовується як закоркована траса, що суттєво принижує загальну швидкість руху.
От і гадаю собі, що і про що намагався сказати режисер, на що вистачило часу і наснаги, а що лишилося для довигадування глядачеві.
