Театральний код юних акторів «FantaziaNew»
Проєкт «Театральна риболовля» з’явився зокрема і як відповідь на запитання, що таке театр в Україні. Звісно, без претензій на глобальну історію, яку залишив дослідникам, – сам зосередився на часі, в якому театр дивлюся, говорю про нього, аналізую.
Класичний початок – потрапити до величної будівлі, з колонами, з репертуаром на кількох сценах та кількістю постановок числом більшим за кількість днів у місяці. І, правди заради варто зауважити, що на сценах національних, академічних, обласних театрів можна зустріти блискучі постановки. Й більшості тих, хто раз на рік виконує культурну програму, такого походу може бути цілком достатньо.
Проте, кількість переглянутого від початку періода свого театрального блогерства, сягала досить інших показників. Й процес пізнання – а чи існує театр за межами будинків із клонами – приводить до вражаючих відкриттів. У певний момент починаєш усвідомлювати, що «Театр – це не стіни». А чим більшими літерами написано, що той чи інший актор чи режисер заслужені, чи народні, тим меншого значення цьому можна надавати. Ба більше, доводити своє звання акторові треба кожного наступного виходу на сцену; режисеру – кожною новою своєю постановкою.
Театральне життя виявилось і в невеличких підвальчиках, в квартирах житлових будинків, просто неба у парках, скверах, лісі… Крім муніципальних є ще незалежні театри. Із величезною мережею народних театральних колективів знайомлюсь вже другий десяток років, у тому числі і під час театральних фестивалів, конкурсів, оглядів. Є в цьому певний фаталізм. Коли зірки складаються – задоволення виходить такого заряду, що інші професійні театри на цьому фоні можуть виглядати більш спокійнішими.
І є ще одна категорія, коли народний театр будується за моделлю професійного, та навіть репертуарного. В одній цій фразі така кількість викликів, що на рівні теорії може виникнути такий острах, виходячи з якого не варто навіть починати в це входити. Але практика показує, що результат, який досягається незліченними годинами наполегливої роботи, може приводити до вражаючих результатів.
Від першої «Фантазії» до сьогоднішнього дня Тетяну Погребняк відділяють 35 років та сходинки від Прилуцької школи у 1990 році, Прилуцького ЦТДЮ, міського Будинку культури, і вже від вересня 2005-го оновлений колектив працює у Києві під повною назвою Народний музичний театр юного актора «FantaziaNew» із силуетом Маленького принца, який горделиво майорить на логотипі театру.
Ефект першої зустрічі – пробудження зацікавленості до того що бачиш. Перші для себе три вистави побачив на фестивалі «Ukr West Art Fest» 2023-го. Злагодженість, об’єм та широкий діапазон – ось тріада, з якою підбив підсумки тієї зустрічі. Від добору матеріалу. Сучасний подих класичної казкової героїні у виставі «Попелюшка. Нова історія»; сміливе пірнання у поетичний вихор «Циганської музи» за Ліною Костенко. Робота «От у нас на хуторі» – це й загалом – славень української класичної драматургії. В межах години перед очима проходять ключові конфлікти п’єс українських авторів, складаючи у барвисте намисто найсоковитіших епізодів, здавалося, марудного читання української літератури. Режисерка Леся Островська із вихованцями обертає цей просес навпаки – і самі студійці підхоплюють глибину написаного, й через свою енергетику випромінюють до глядної зали невтримне бажання відкрити книжку та перечитати повну версію того калейдоскопа, що вихорем проноситься сценою. Студійна робота – наче захоплива гра – скидає столітне нашарування, й виблискуючим зернятком дістає сутність проблематики, яка так чутливо входить в підлітків. І те, що вони розуміють, про шо грають – видно з будь-якого ряду в залі. Вони випромінюють енергію.
Далі – більше.
Якщо фестивальний формат передбачає перегляд відібраної та сформованої програми, то через призму нових прем’єр, які поповнюють «фантазійну» афішу, можна побачити порядок денний, чим живе театр сьогодні. А це, зокрема, усвідомлена робота за сторінками життя Василя Стуса та Валентини Попелюк – чи це не є приємним здивуванням! Лабораторний формат, можливо, на виставу й не був розрахований. Кожен підібрав вірш для декламування, зазирнув до життєпису поета… І далі колесо вже не мало зворотного ходу – заняття стають більше за уроки сценічної мови. Енергія, спресована у стусових рядках, при розпаковці зростається з дослідником, якого б віку він не був. А коли таких зарядів акумулюється в одному просторі навчальної сцени – діватися нема куди – вистава «Я до тебе прийду» стає до репертуару. Точна в деталях та дусі відтвореної епохи; вигадлива в мінімалізмі сценографічного застосування; заряжена серцями акторів-мандрівників.
Поетична лінія хоч і не є генеральною в репертуарі театру, проте саме цією ниточкою прокладається прем’єрний лист «FantaziaNew».
В січні 2024-го на фронті російсько-української війни обірвалося життя 33-річного рівнянина Максима Кривцова, чиї поетичні щоденники з передової стали квінтесенцією поетичного мистецтва, носій якого опиняється в епіцентрі історичних подій. Більш того, сам стає безпосереднім учасником боїв за Київщину, Харківщину, Херсонщину, Луганщину, Донеччину. Страшна новина того січневого дня вистрибнула з поміж не менш страшних. Країна втратила поета!
Гострою стала реакція на це у тік-ток та інстаграм поколінь – хто або був підписаний на Максима, або хто натрапляв на його відео в своїх стрічках. Культурний простір зреагував. Вже у травні 2024-го виставу «Поет із позивним „Далі“» випускає Запорізький театр «Мотлох». На річницю загибелі виходить прем’єра «Я поверну собі своє життя» Київського театру «FantaziaNew». Обидві роботи – блискавична реакція на втрату поетичного камертона, який одномоментно змовк, розірвавши зв’язок між підлітком в соцмережах із голосом на фронті. Кінцево впала омана, що війна – це десь там, далеко. Її присутність додатково проступила й на екранах підліткових смартфонів.
Найцінніше у театрі – його правда – якими б засобами, або акторськими школами вона не досягалася. Й немає нічого сумнішого, як спостерігати за спробами виконавців натягнути на себе одежину на виріст – мовляв, от підросту, наберусь відповідного досвіду і… я-я-як зрозумію, що граю. Але ж театр – це про тут і зараз, навздогін не спрацьовує. Всього «фантазійного» репертуару не бачив, але з переглянутого – маю найбільшу втіху в тому, що ідеально підібраний до виконавців не лише сценічний костюм.
Концентрований текстовий та етюдний каскад, з якого складено виставу, наповнює його мерехтливим життям, яке юні актори вхоплюють в закарбованих навіки мережевих рядочках, які вже ніколи не піддаватимуться авторській редактурі. І разом з тим, тексти прямо вимочені в порядку денному, з київським мером Віталієм Кличком, футболістом Мілевський або океанічним дослідником Жаком-Івом Кусто… Імена, які не зістрибують зі сторінок підручників історії, а плюс-мінус є сусідніми соцмережевими рілсами.
Режисерка Аліка Федотова вплетає свою роботу у загальний вінок вистав театру «FantaziaNew», в основі яких – розширення зсередини камерного простору, й формування глядацького уявлення про цілий всесвіт в оберті 360 градусів, з деталями та нюасами, з безшовними стиками та плавними переходами, з розкладеними голосами, які виконують соло, або утворюють проникливе багатоголосся. У випадку із виставою «Я поверну собі своє життя» – сценічний квадратний простір сприймається барвистим всесвітом емоцій однієї людини, які поєднуються з пульсацією двох десятків виконавців. Звісно, що така «енергетична реакція» розсуватиме будь-які стіни до безмежжя. Й наповнює все це словом. А сценічне мовлення для театральної школи на Оболоні – окремий пунктик. Мав нагоду дивитися вистави й на відстані витягнутої руки до акторів, й у більших залах, будучи на шанованій відстані та розділений рампою – чутно завжди: чітко та дзвінко. Левел, якого далеко не всі академічні театри мають, для «фантазійців» є основою фундаменту. Най, навіть, не найпростіший, але такий жаданий у театральному просторі країни.
Жанр поетичної вистави в Україні представлений більш ніж скромно. І пошук відповіді ЧОМУ? – так чи інакше приводить до базових налаштувань: сценічна мова, робота із текстом (і особливо із поетичним словом), та постановча вигадливість, щоб поезія звучала поряд із дією, її не затуляючи й не ховаючись в тіні.
Ще з несучих конструкцій – міцна підтримка, партнерство, емпатійний принцип існування у сценічному просторі. Окрема цікавість, як все влаштовано по той бік? Але тренувальні сім потів лишаються за лаштунками. У променях софітів (а це далеко не чергові ліхтарики, що блимають над акторами) – складноскроєна робота з композиційного викладення віршів, гармонійного музичного оформлення, стилістичного візуального оформлення та наповнених акторів, які створюють маленьке диво, життя якому таке коротке, а післясмак тримає ще довгий час і по оваціям, і далеко за стінами театру.
…а ще в театрі вистава за Карпенко-Карим, Гоголем, казками Діснея… Запалюються акторством навіть батьки – емоційної зарядки невиданої звіриної сили отримав від перегляду «Звірячих історій» за п’єсою Дона Нігро. І, звісно, «Маленький принц» Екзюпері. Той, що на логотипі театру, той, що на сцені. Не дарма правовласники повісті однією з вимог ставили підлітковий вік виконавця титульної ролі. Народний музичний театр юного актора «FantaziaNew» цю вимогу витримують. Та й хіба її одну?!
