Продюсерські та мистецькі уроки «Школі року»
Всьому треба вчитися!
Навіть року в «Школі року»!
Це Вам не мушенятка з «Музичної крамнички», яким мамця купила скрипочку, та зізвала на концерт знайомих.
Тут цілий величезний напрям – МЮЗИКЛ, яким відкрила свій ювілейний сезон Київська опера.
Давайте говорити прямо – мюзикл – це не драматичний театр взагалі, й навіть не музина вистава музичного театру. Мюзикл – окремий жанр, зі своїми законами, підводними каміннями та вибуховим ефектом. Й все це отримало свій розвиток, еволюцію та постійне відточування жанру на майданчиках Бродвея, Вест-Енда тощо. Без традиції та постійної дієвої школи – не те що важко, а майже не можливо.
Окремий напрямок – дитячий мюзикл, до якого автоматично долучаються тони обмежень, уточнень та доповнень, порівняно із постановками за участі дорослих.
Мюзиклів-мюзиклів в українському просторі – зовсім по пальцях. Ще менше – дитячих. У комерційному напрямку приходить на згадку 2009 рік із «Кольоровими снами Еколь» (якщо хто такий пам’ятає).
Згодом, у 2012-у сталася спроба зі створення Театру мюзиклу у Олександра Ягольника. Експерименти із дорослим мюзиклом останнім часом проводять у Київській опереті – більш успішні – коли постановчу команду запрошують із відповідним досвідом; та більш провальні – коли вважають, що ставити мюзикли може будь-хто. Проте, всі перелічені приклади – швидше виключення, ніж правила – системний підхід до створення мюзиклу в Києві відсутній.
Дещо інша ситуація у некомерційній сфері.
До сих пір дивуюся, коли бачу відкриті очі співрозмовників, що чують від мене про існування Театру-студії мюзиклу в Києві. Енергії Оксани Ковальової у просторі Дитячої музичної школи джазового та естрадного мистецтва стає саме на системну роботу, на місцеву адаптацію, або навіть на створення повноцінного місцевого оригінального продукту на тих швидкоростучих підлітків, які змінюють свій голос та образ майже від показу до показу. Свіжа літня прем’єра цього року – «Час Пеппі» – яскравий приклад адаптивності та розуміння контексту.
Проте, сьогоднішній текст не про всю історію українського мюзиклу, в про прем’єру, яка відбулася 17 вересня на сцені Київської опери.
«School of rock» – це комедійний фільм 2003 року із сюжетом про невдаху-музиканта, який волею випадка потрапляє вчителем на заміну до престижної школи, й замість традиційних уроків робить з п’ятикласників музичний рок-бенд, паралельно вирішуючи їх підліткові комунікаційні проблеми (звісно, не свідомо).
Благодатний сюжет зістрибує з кіноекранів, та вже за десять років отримує своє театральне втілення. Тут варто зауважити, що музичний матеріал до нього створим Ендрю Ллойд Веббер – людина-мюзикмейкер, яка навряд покладається на «підключення до космосу», а працює гарантовано та на результат. Й що говорити, позбутися мелодій, що прописалися в голові по перегляду вистави – майже неможливо навіть добу по перегляду.
Тож, «School of rock» починає своє сценічне життя у 2015-у на Бродвеї, наступного, 2016-го – лондонський Вест-Енд, тур Сполученими Штатами у 2017-у, Великою Британією та Ірландією – поточного 2021-го.
Тобто, київська прем’єра відбувається не після відпрацьованого матеріалу у світовому розумінні, а саме на гребні цієї хвилі.
Й у цьому моменті варто розділити київську прем’єру на дві складові: менеджерська (продюсерська) та мистецька (постановча). Адже за відсутності тієї самої школи мюзиклу, в українському просторі це все ж таки абсолютно автономні речі.
Мюзикли Ллойда Веббера – майже самодостатні, й здатні створювати насичену картинку у сприйнятті користувача. Тому абсолютно управлінське рішення – цим скористатися, отримати офіційну ліцензію правовласника (!!!), та отримати більш ніж актуальний музичний матеріал.
На додаток – абсолютно безпрограшні моменти – яскравий український переклад, фірмовий мерч (маркетинг все глибше входить до театрального простору) та максимально безпосередні, талановиті, органічні, енергійні, шебутні, голосисті, яскраві, пружинисті… підлітки. Абсолютна любов вже з прем’єрного першого складу, а їх в Київській опері – цілих три!
Ще український театр вдається до промоції, залучає до цього інструменти відеопродакшну. Ї на цьому рівні – захват!
Отримуємо блискуче виконане цього «Уроку мюзиклу» – ювілейний сезон Київської опери отримує гучну та резонансну прем’єру, побачити яку просто необхідно. Браво, Петро Качанов, браво менеджерському підходу.
Що ж маємо з мистецької складової?
Наразі, хіба що теми для наступних уроків.
Якщо тезово спробувати їх окреслити, виходить наступне:
- Майстер-клас з режисури, або Як виправдати випадковий вихід персонажу на сцену, та його захід у ту саму точку. Основи мізансценування та робота із простором.
- Колоквіум з деталей, які взагалі не деталі. Ціла низка складових елементів постановки є в наявності, але елементарно не працює. Це й причина, з якої головного героя виганяють з гурту, і підкормлювання вчителя батончиком, і броунівський рух викладачів у вчительській… Й далі, далі, далі…
- Тренінг із адаптації похідного матеріалу. Фільм Річарда Лінклейтера, лібрето мюзиклу Ґленна Слетера – орієнтація на американського та європейського глядача, з усіма його нормами терпимості, гендерної, сексуальної та расової толерантності. Й, прикладом, до одностетевої родини соціум має прийти еволюційним шляхом. Це вже не говорячи про поєднання в одному контексті Horace Green Elementary School із фан-клубом «Братів Гадюкіних» в особі директорки цього закладу.
- Воркшоп з візуального оформлення. Як вже йшлося вище, музика Веббера – самодостатня, й цілком може виконуватися навіть у темному приміщенні під єдиний ліхтарик. Проте, навряд це про Мюзикл, де на сприйняття діють по-максимуму всі можливі й неможливі складові – світло, звук, костюми, акторська пластика, хореографія…
- Перелік далеко не фінальний, й може доповнюватися.
Чи є проблемою відсутність режисера, або художника по світлу на постановці Київської опери? – саме така думка роїлася в моїй голові під час прем’єрного перегляду.
Моя відповідь – однозначно, ні, це НЕ Є ПРОБЛЕМОЮ!
Адже є МУЗИКА Веббера, є ШАЛЕНИЙ ЗАВОД Івана Завгороднього (виконавця ролі Дьюї Фінна у прем’єрному складі), та просто фантастична своєю потужністю ДИТЯЧА ХАРИЗМА юних талановитих виконавців, які зривали овації своєю безпосередністю, своїми голосами, гітарними або барабанними соло!
А що далі?
Далі обов’язково буде!
Внутрішній ресурс мюзиклу такий, що він обов’язково пустить коріння у родючу українську землю, й буде підхоплений дзвінкими та потужними голосами.
Хай живе Мюзикл!
Хай буде Театр!
