пАдзвАні мнє, пАдзвАні…
Немає чого приховувати – момент заміни вистави, яку хочеш подивитися, на ту, що тобі показують – має значення. На емоційному фоні відбиток лишається. Але, з іншого боку, чи зібрався б я на того «Васю» самотужки – ой, навряд…
Тому емоційну тезу про момент невдоволення проговорив, зафіксував, й залишаю його за дужками – далі лише раціо.
Тож, «Вася має зателефонувати» Театру драми та комедії на лівому березі Дніпра – яскравий приклад анти-вистави, яку варто показувати студентам режисерського курсу як приклад того, за що вони диплома з професії не отримають. Це з одного боку. А з іншого – це приклад, як на Бренді та Ексклюзиві можна роками отримувати монетизацію.
Тепер деталі.
Сценічна редакція досить посередньої п’єси Катерини Рубіної «Прогулянки у Лю-Бльо» належить Катерині Степанковій, яка виступила і постановником вистави. Розбрід та хитання починаються вже на цьому етапі. Перші хвилини вистави намагався скласти пазл з місця дії та контексту. Виходить цілковита абракадабра.
Розбираємо разом. Гостьовий будиночок на березі озера у якійсь релаксаційній зоні. Шо це може бути? Світязь на Волині? Закарпатський Синевір? Франківські озера Буковелі? Кожна із локації відверто йде у розріз із місцевими мешканцями та героями запропонованої історії. Ну а наявність сміттепереробного завода й взагалі підкреслює – це може бути Україна лише у якомусь фантасмагоричному сенсі. Змальовані архетипи вистави у жодному перетині не належать до української айдентики.
А до чого ж тоді належать? Відповідь знаходимо у перших строках похідної п’єси: «Дія відбувається у курортному містечку Лю-Бльо на узбережжі», а ще трішки згодом пазл співпадає повністю – це прибалтійське узбережжя із їх ненавистю до Совєтів, із їх прагненням до чистоти, із педантичністю та гідністю, із любов’ю до рідної мови, з традицією приїздити на морський відпочинок під звуки Моцарта. Адже модель поведінки та спосіб існування у п’єсі вельми від цього залежить. Більш того, на цьому ґрунтується!
Змінивши «мову латук» на солов’їну, а «Чарівну флейту» на «Піккардійську Терцію» – культуру приватного пансіону не отримати. А сплюндрувати і без того не дуже драматургічний шедевр можливо на раз-два.
Чи можливо не зосереджуватися на подібних неспівпадіннях? Адже історія не про мову, музику чи традиції. Вона зовсім про інше. Цілковита згода – про інше, й замість того, щоб режисерові зосередитися на тому головному, вона вирішує покопирсатися у безглуздих замінах, які розвалювати виставу починають із самого початку. А човен, що протікає, замість балтійського шторму; і москвичка, яку тягне на концерт україномовного колективу, замість «спільного переглядування під добре знайомого Моцарта» лише підсилюють те руйнування.
Йдемо далі. Сумнівна сценічна редакція ще має бути поставлена, тож, режисерське вирішення вистави мало б було бути. Що ж маємо? Пензлеві гойдалочки, гойдаюча хвіртка, книжкові сходинки та стіл-ліжко-конструктор, які кожен сам по собі протягом усього дійства; актори, що метушаться та між репліками збігають за лаштунки; та дві парасольки, які спостерігають за усім цим згори, між вертикально мандруючою телефонною слухавкою (слухавка – єдине, що вдається виправдати).
Дивні справи авторів вистави – дивна сценографія (Тарас Ткаченко), яка виключно сама по собі, й не працює на виставу; парасольки, які відірвані від реальності та функціоналу (це до тієї рушниці, яка мала б вистрілити); музична какофонія (задовгі музичні цитати та просто дикий перехід із «Піккардійської Терції» на якісь совдеп-стайл-мелодії); дивне за своєю необґрунтованістю звалище (перехід із попередньої сцени із зірваними доріжками – готовий смітник. Кому і нащо потрібні були шини на підвісках – не зрозуміло)… Єдиний позитивний момент – хіба що у пластичному схлопуванні деяких задовгих драматургічних діалогів (хореограф – Ольга Семешкіна).
На акторах окремо також не зупинятимусь. Єдине жалкування щодо ролі Неоніли Білецької (Рената). Акторка шикарного діапазону із прекрасною комунікацією із залом. Лише можу уявити ті можливості, якщо роль трактувалася б у авторському ключі – рафінована інтелігентка із спаплюженим життям характером… Тут міг би бути фаїнораневський вибух. А лишилася роздратована мамця-егоїстка із задатками енергетичного вампіра…
Більший та головний акцент – бенефіціант цієї вистави – Ада Миколаївна Роговцева (Рута). Вона – єдиний аргумент для перегляду цієї безпорадної вистави. Саме вона – причина, чому залишився на другу дію. Навіть із розумінням, що для вистави та ролі майже нічого не зроблено, підпадаєш під її органіку та харизму – вони є беззаперечними. Інша справа, що ця органіка часом руйнує цілі сцени. Яскравий приклад – Рута у концентрованому проміні під красиво спадаючим снігом (художник по світлу – Тетяна Кислицька). Чудово, але ця фонова сцена повністю перетягує уваги із основного дійства – епізод Лілі (Тетяна Круліковська) із Хербстом Фогелем (Андрій Мостренко)…
Тому похід на виставу «Вася має зателефонувати» – це похід на Аду Роговцеву – усе інше – вимушений бонус, про який просто хочеться якнайшвидше забути.
P.S. І врешті Вася так і не зателефонував! Які в тому причинно-наслідкові моменти, що змусили піти наперекір драматургові та логіці подій? Питання, питання, одні питання…
