«Великий театр» маленького простору
Легким рухом руки відкрив коробочку…
Ще мить тому – не було нічого, окрім біленького паралелепіпеда…
Подальші події пояснити словами досить складно.
Зникає/відкривається четверта стіна (фото на обкланинці), перед очима – мініатюрна сцена з вистави «Камінний господар» Івана Уривського у Театрі на Подолі, а у свідомості – розпахнуті двері у далекий, й до цього здавалося, забутий світ дитинства.
Маленька коробочка перетворилася на великі спогади.
Коли вдома з’явилися перші книжки серії «Театр своїми руками» – не згадати. Єдине, що на той момент мені вже не страшно було давати у руки ножиці, і більш того, довіряли ними щось різати.
Розмиті спогади малюють журнального типу книжку, на сторінках якої розміщені кольорові «викройки» ляльок, яких треба було різати за контуром. Окремий розворот – декорація – задник сцени. Один раз заморочилися зі створенням коробки сцени – з картону різали, клеєм клеїли – а згодом просто нову картинку вішали і розпочинався «Великий театр» маленької квартири.
Ляльки зустрічалися двох типів – пласкі, однакові з двох сторін. Та конусоподібні.
Із другими було чуть більше заморочі із вирізанням зубчатого подолу, проте вони були й більш стійкішими, й рухомішими.
На священодію «роботи театральних цехів» виділяли окремі вихідні, стіл завалювали вирізками, робота кипіла…
Нічого не можу сказати про репетиційний процес… Швидше за все його могло й не бути взагалі. На пам’ять не скаржився, казки – відомими, тому цілком одразу можна було переходити до показу.
Прем’єра – окрема частина святкових домашніх подій. За ритуалом, до культурної програми переходили після основного застілля. Допоки дорослі палили на балконі, у кімнаті з’являлася заготовлена картонна коробка із паперовими акторами (моя перевага була все ж за об’ємними фігурками), дорослі займали місця згідно придбаним квиткам, вистава розпочиналася. З розвитком, почав залучати до вистави й музичне оформлення – на театральному столику, поряд зі сценою, встановлював програвач, запускав платівки у паузах між ляльковедення…
Пишу й думаю – як дивно – в дрібницях пам’ятаю цифри на звороті тих ляльок, за якими їх треба було збирати, руки в клею, «монтаж» сценічної коробки… І зовсім не пам’ятаю, як проходили самі вистави, реакцію глядачів, овації…
У чомусь є подоба сьогоднішнього часу.
«Камінний господар» у 3D – ретельний процес, продакшн, дрібнички. Показ – у віртуальному просторі, де не відчути подиху глядача та не почути оплесків. І разом з тим – коробка сценічного простору продовжує знову і знову викликати до життя емоції, вмикає пам’ять, і щось важливе привносить всередину.
З уламками спогадів дитинства завершено (попри те, що це був вельми теплий та приємний процес). Час повертатися до реальності. Пішов сканувати свій QR-код та дивитися «Театр 360 градусів».
