Литовський десант на київський фестиваль
Виниряти зі звичної заводі та пірнати у щось зовсім інше та невідоме – це ні з чим не зрівняне задоволення. Змінюється все і докорінно.
Напевно, що саме через такі емоції мандрівки до інших країн та культур є такими бажаними і енергетично наповненими. Сприймається інакше їжа й система планування міського простору, відношення до звичних дрібничок й система цінностей загалом…
На мапі моїх мандрівок занурення до театрів майже зводиться нанівець, і діло тут зовсім не в відсутності бажання – обставини так складалися… Хоча дещо було… Спеціальна мандрівка на виставу Роберта Стуруа, або театралізована постановка у селищі поблизу індійського комплексу Кхаджурахо…
Але хочеться більшого. Тому пройти повз візит балтійців до Києва не вдалося. Основну частину було запропоновано у рамках цьогорічного ГогольФесту. Далеко не все із запропонованого побачив. Тому подробиці лише про дві переглянуті вистави.
ВРАЖЕННЯ ПЕРШЕ – ДРАМАТИЧНЕ
За добу до офіційного відкриття, з позиціонуванням «Пролог фестивалю» відбувся показ вистави Вільнюського міського театру Оскара Коршуноваса (ОКТ) за Семюелем Беккетом «Остання стрічка Креппа».
Цілковитий вінегрет з усього й відразу. Є класна п’єса Беккета – жива та така, що має розвиток протягом всього свого об’єму у 15-20 сторінок. Є класний актор Юозас Будрайтіс, за яким цілком можна спостерігати багато часу поспіль – він цікавий, глибокий, багатогранний. І є вистава, яку інакше ніж кастрованою й назвати не виходить.
Тепер в подробицях. Сценічний прямокутний простір обжитим виявився лише у лівому куті. Там розташувалися і стіл, і стілець, і гірка зіпсованої стрічки… Весь інший простір – суцільна пустота. Напевно, можна було вирішити, ця частина була віддана під переклад (вистава була зіграна литовською з субтитруванням на екрані, що розташувався праворуч на сцені). Але якщо це дійсно така жертва – вона розколювала сценографічне рішення (принаймні, у моїй уяві – знайти знімки оригінальної сценічної площадки не вдалося). Цілком можливо, що в тому й був режисерський задум, але з точки зору хоч якогось комфорту глядача було дуже не дуже…
Інтрига з появою актора вдалася – вихід з місця в глядацькій залі здався переконливим. Більше питань з’явилося з подальших дій. Актор, підкоряючись волі драматурга, полюбляє банани та їсть їх – такий момент у виставі. Робить це неквапливо, ґрунтовно… Доївши одного банана, актор жбурляє шкірку у глядацьку залу. Ось тут і виникає питання сприйняття – актор дозволяє собі жбурляння недоїдків (органічних відходів ) у глядача? За це точно варто платити гроші? Чи хімчистка за рахунок театру?
Але Беккет не обмежується одним бананом, і актор за його волі приймається за інший. Знову довго і ґрунтовно… І знову недоїдок летить у глядача. Глядач, відійшовши від минулого замаху, дає відсіч – жбурляє недоїдки назад в актора…
Дуже багато незрозуміло. Це комедія а-ля засадити тортом в пику? Точно ні. Нащо тоді ці загравання й налаштовування на комедійні нотки, якщо далі про сумне й цілковите розчарування у житті?
Далі актор назавжди, до кінця вистави, відходить від гумору і переходить до страждань. Тут суттєво зазначити, що режисеру або скорочений текст дістався, або ж він загалом викинув лінію конфлікту з похідного матеріалу. Те що «все пропало» й життя прожите дарма – зрозуміло. Але надважливий шлях до цього. І у драматурга його вибудовано через діалог персонажа у теперішньому часі з його записом на плівці років 30 тому. Тобто, починає звучати запис, з яким не погоджується персонаж і вступає в діалог, у суперечку… Конфлікт! Так у автора. На сцені все інакше. Персонаж вмикає запис й сидить, уважно його прослуховуючи. Так, це можна сприймати кілька хвилин. Навіть кілька десятків хвилин. Але далі що? Розвитку нема. Навіть для театру абсурду це занадто абсурдне явище…
ВРАЖЕННЯ ДРУГЕ – КАЗКОВЕ
Виставу «Говірковий стіл» представив ляльковий «Театр столу».
На початку тут було більше переживань – виставу переглядав з малечею, і жодних варіантів реакції на театр асоціації, який до того ж лунає взагалі без перекладу.
На сцені дерев’яний стіл та кілька сільських приладь. Руками чотирьох акторів одна за одною проходять чотири народні казки. Сподіваючись, що інтуїтивно можна буде все розпізнати, починаю тихенько на вушко малечі виказувати ті чи інші здогадки. І треба ж такому, що дитина долучається до гри, і далі вже підказує мені ті моменти, в яких сам би, напевно, розгубився.
Що ж зачаровувало у виставі? По-перше – надзвичайна простота виконання. Без ускладнень й усіляких неймовірностей. Маленькому перегорнутому чавунному казанкові зверху приставляємо вертикально два дерев’яних черевичка – і перед нами зайчик. До казанка побільше доставляємо ті самі черевички з поворотом на 90 градусів – перед нами – вовк. Ну а до величенького казанка черевички приставляємо з двох боків – от нам і ведмедик. Цілковитий захват усіх, від малюків до дорослих.
Ну й по-друге, неймовірне акторське втілення. Акторське відпрацювання від першої до останньої миттєвості вистави. Працюють всі частини тіла, кожна клітинка. Перевтілення й оживлення предметів, що для мене виявилося наднесподіваним, примусило забути на час вистави про всілякі гойдалки-розваги, що траплялися на шляху до театральної зали. Більш того, малеча ще й лишилася на обговорення після вистави. Отака сила мистецтва!
Переглянутих вистав, безумовно, замало для будь-якого аналізу сучасних трендів.
Та, напевно, й не для того їх привезли до Києва.
У залишку маю непорозуміння з абсурдом й зачарування ляльками.
Загалом, досить непогано.
