Театр «Золоті ворота». Містична сага «Забута історія кохання»
Надвідповідальніший момент, коли до Києва завітали друзі, всього на кілька днів…
– Може, до театру?
І саме з цього запитання починається все саме цікаве.
Адже з одного боку є перевірені вистави – ті що переглянуті й гарантовано не зіпсують враження. Але таке годиться у разі лише рекомендації. Коли на перегляд збираємся гуртом – тут все поскладніше буде, бо навіть ладні рекомендацій вистави далеко не завжди підходять для повторного перегляду.
Тож, залишається інший бік медалі – ризикувати, та йти до театру майже навпомацки.
У величезному переліку переглядів бувало всякого. Найстрашнішою була ситуація, коли обрана «фортуною» вистава виявилася цілковитим страховиськом на сцені, далеким від режисури взагалі. Ускладнювало ситуацію розташування посадочних місць, від яких до виходу була діагональна відстань і вкрай вузький засаджений прохід. Хвилини летіли зі швидкістю реактивної черепахи. Сором від вистави був небаченим, але чомусь лише у мене перед гостями, а зовсім не у акторів чи режисера перед глядачем.
Тому дуже радо, коли вдається втрапити на таку виставу, щоб і собі було нове й переконливе, і для гостей без права на помилку. Та ще так, щоб не відвернуло від подальшого відвідування театру.
Містична сага «Забута історія кохання», поставлена режисером Іваном Уривським за «Олесею» Олександра Купріна у театру «Золоті ворота» – безпрограшний варіант щодо отримання обширного задоволення.
Розбирати виставу, яка задовольнила кожну клітиночку тіла – діло невдячне. Препарувати доцільніше виставу з міркувань роботи над помилками та засобів уникнення повторів в майбутньому. А як перед очима «суцільнометалева оболонка» то і трощити її немає жодного бажання.
Однак, коротко про те, що так впевнено переконало:
- Купрін – це не тільки кохання-зітхання. Це повноцінний саспенс, який оволодіває глядацькою увагою до гіпнотичного стану (жодного буркотіння не було чутно, навіть з боку випадкової малечі, від якої завжди чекай зірваної вистави);
- Акторський склад – молодо, жваво, впевнено. Ансамбль з Олексія Нагрудного, Дмитра Олійника, Анастасії Салати, Христини Федорак – 80 хвилин цілковитої насолоди;
- Сценпростір – союзник режисера, який має своє рішення до матеріалу. Тож, сцена виявилася не звалищем всяких нісенітниці, а чіткою та структурованою «поличкою» з найнеобхіднішим мінімалістичним набором функціональних приладь. Коротше кажучи – органічна сценографія;
- Сценмова – окремий подарунок, який пестить слух. Прикро, що такі чинники доводиться виносити окремо, бо у більшості навіть академічних театрів за правило увійшло робота актора з «кашею» в роті. Майже впевнений, що «Історію кохання» можна переглядати і в режиму аудиотеатру – настільки виразні актори у знайдених характерах персонажів;
- Світло та звук – цілковитий захват. Обидва інструменти практично невіддільні складові, які філігранно доповнюють акторів та працюють на засадах співпраці з режисерським задумом;
- Режисерсько-акторськи знахідки. Тут і не розібратися в авторстві. Очевидно одне – кожна деталинка на своєму місці, без перевантаження та витримано в дуже гарному смаку.
Ну і щодо мінусів вистави:
- Мінус кондова «балаканина», до якої могла б скотитися вистава за повістю, первинно не адаптована до сценічного простору;
- Мінус штамповані відьма-образи;
- Мінус парафраз Владі, Чурсіної, Капніст…
- Мінус заакторювання сценічного простору;
- Та недомінус – незамальовані «руни» на ногах Панича – татуювання було єдиною недоречністю на всю виставу.
…вистава скінчилась. Змовкли аплодисменти. Глядачі залишають зал. Магія вистави, як на мене, лежить в енергетичній площині, де обмін флюїдами не завершується з перетином театрального виходу. Все триває набагато довше. Ловиш себе на тому, що лунають не слова й обговорення навколо, а тиша з відлунням каблуків по асфальту. Мовчимо про одне й те саме – ось вона, насолода післясмаку гарної вистави…