П’ятий елемент «Дому на краю душі»
Нащо глядач приходить на виставу повторно?
Або у третій-четвертий-п’ятий раз?
Що саме йому не зрозуміло з першого?
У моєму власному переліку кількість гарних вистав величенька, а от із повторних переглядів – зовсім не багато. І кожен з них – вистава, яка не просто розірвала мізки перший раз, а робота, в якій сконцентровано таку кількість площин, світів та галактик, що обробка побаченого потребує додаткового живлення.
«Дім на краю душі» – нетипова постановка не тільки для Театру драми і комедії на Лівому березі, а й загалом для київського театрального простору. Поодинокі подібні вистави, де режисер не намагається підстелитися під глядача, не піти у нього на поводку, вичавити гег заради глядацького смішочка…
Текст Дона Нігро – цілком побутова історія, з родинним будинком, сімейним столом, персональними тарганами в головах його мешканців та скелетів у шафах. Проведена лінія із перетином в районі давньогрецького міфу «Іфігенія», безумовно, виділяє п’єсу між інших, але не більше того. Зазвичай, постановка подібних вистав – смертельні тортури для глядача, який знайомий із драматургією – бо швидше за все на сцені їде буквальне її відтворення.
Тамара Трунова побачила в тексті не просто зв’язок з Евріпідом через Дона Нігро. На сцені багатовекторна архетиповість не однієї історії, а одночасно багатьох. Універсальність постановки доводиться тим, що різні люди бачать різні історії, які відгукуються в них гучним резонансом. Більш того, кожний наступний перегляд тієї самої вистави заводить у все більше нові куточки душі – з одного краю до іншого. І за відчуттям – кількість терапевтичних точок цілком може бути безкінечним.
Американський плодовитий драматург Дон Нігро, доробок якого вимірюється п’ятьма-шістьма сотнями текстів, створив трилогію «Іфігенія» – «Клітемнестра» – «Електра», в основі яких давньогрецькі тексти знаходять своє відображення на лоні сучасних американських містечок. Драматург підкреслює далеко не оригінальний сюжетний ряд усієї сучасної драматургії, та пропонує дієвий спосіб перепрошивання сюжетів сучасністю. Людина незмінна з печерних часів – хіба що обставини навколо стають все більш складними та химерними. А відносини, ігнорування близьких, відсутність спільного, приховування зробленого…
Сценічний простір начисто позбавлений сервирування обіднім сервізом та решти атрибутики зовнішньо респектакбельної родини успішного банкіра. Актори відпочатку існують на сцені давньогрецького театру (чи то епідаврійського, чи одеонівського). Проте персонажі не обмежені простою декламацією тексту – у кожного власна партитура, відмінна від іншого, географія пересування, та навіть ролі – давньогрецький актор на сцені, чи глядач на лавці глядачів. Чи актори у глядацькому просторі верхніх рядів, чи скупчення незчисленної множини комплексів та життєвих травм у майже зомбованому русі…
Драматургічний текст – акторська зубрьожка для одних режисерів та чарівна музика для інших. Відформатувати фрази, розкласти майже як по нотах, добитися того, щоб слова звучали гармонійно настільки, щоб утворювалася МУЗИКА СЛІВ. У поєднанні із фізикою сценічного переміщення і взагалі звучить зі сцени потужний оркестр. Рух народжує слово, чи навпаки? Межа стерта, повтори неминучі, фінал запрограмовано. Все це яскраво підкреслено візуально ідентичною фізичною дією початку двох актів. Виставу виведено на той рівень, коли стає неважливим навіть мова, якою говорять герої. Вони спілкуються на загальнокосмічній, зрозумілий будь-де будь-кому під холодним місячним світлом. Вони обмінюються головним та незмінним тисячоліттями, не зважаючи на те, які слова та змісти при цьому вимовляються. Вони вивертають себе назовні, якщо завгодно, сповідаються, саморуйнуються та знову воскресають, щоб шукати свій міф та намагатися у нього перейти.
Певними моментами здається, що лавки «грецького театру» перетворюються на нотний стан, яким режисерка-композиторка розставила акторів для ударного акорду, а скрипичним ключем вивела статую богині Артеміди. І, певно, не здивувався б, якщо цей акорд насправді може бути відтвореним.
Окрім музики «нотного стану», виставу сплетено тонкими ниточками з шумів-шорохів, медитативних тем, музичних фрагментів, оперних арій, речитативних пісенних шлягерів. Фірмовою приправою вистав Тамари Трунови та музичного оформлення Акмала Гурезова стають тексти попсових пісень, яким з корінням виривають двохакордове звучання та нанизують на драматургічну кульмінацію. Ефект розриваючий.
Вистав, кожен стоп-кадр якої – візуальний кайф, можна перерахувати по пальцях. А міцна сцепка акторів робить виставу неперевершеною ще й у динаміці. Сестра (Катерина Савенкова) та Інша сестра (Анастасія Пустовіт) – дві в одній та одна за двох. Досить непроста фізична задача вирішується з візуальною легкісю та навіть без збивання подиху. Весь сум нещасливих у шлюбі жінок, які разом із тим плекають надію т анеможуть порозумітися з дітьми, покладено на плечі Матері (Леся Самаєва). Драматургічне пияцтво від нещасної жіночої долі трансформовано в красномовні натяки та елегантну синеньку пляшечку у другому акті. Чергова з чисельних спроб захистити дітей від свого негативного досвіду виливаються в матру «Небезпека», яка тільки пришвидшує ту сабу небезпеку. Батька-Банкіра (Сергій Петько) бачив двічі із різною довжиною бороди. Густа до поясу суттєво уточнювала і статус, і замкненість, і відстороненість. За тією Карабасово-Хоттабичною бородою й ховався той самий страх, який тримає людину в напрузі протягом досить тривалого часу.
Ніку Деметріосу (Акмал Гурезов) відведено роль п’ятого елементу, вторгнення якого в простір сімейного квартету призводить до дії реакцію, зупинити яку вже нікому не сила. Тут він весь «білий та пухнастий», вже наступного епізоду – чорний та підступний. Або ще наступного – все так само чорний, але тепер вже каяттєвого відтінку. Магічний та майже ефірний, руйнуючий та про це шкодуючий.
Хто ці люди, і чому їх позаприродня форма руху настільки приковує до себе увагу? Вони далеко не конкретний Майкл, Каролін чи Нік… Вони наші близькі та знайомі, вони наші батьки і діти, вони – це ми, а ми – це реінкарнація американської родини в уяві одного драматурга , яка в свою чергу є реінкарнацією давньогрецької іншого (або ще безлічі втілень протягом подібного життєвого людського галопу планетою Земля). Дві сестри чи два брати, подружнє життя за згодою, шлюб за розрахунком… Міф незмінний, і вийти з нього є можливість тільки одним способом…
Точніше, якщо ти вже в цьому міфі – то одним. Але глядачеві поталанило бути ще на березі – один і той самий міф у допомогу – ось тут, на кону, силами акторів та безкінечною вигадкою режисера спресовується людське життя до двох дій із антрактом. За підсумками глядач стає володарем ціннішого матеріалу для роздумів – чи хочу я застрибувати до цього міфу, чи підукати собі більш відповідний?
Сила театру – у можливості зазирнути у власне майбутнє досвідом чужого минулого, та знайти в собі сили змінити свій міф – перенести свій «Дім на краю душі» ближче до життєдайного вогника та на більш міцний фундамент.
