Цукерковий постріл у «Наше містечко»

Цей фрагмент не увійшов до повного тексту за мотивами перегляду вистави «Нашому містечку» у Театрі на Липках – дуже вони про різне.

Тому – окрема врізка до тексту.
Одже, вистава.

«Наше містечко» (реж. Дмитро Богомазов) у Театрі на Липках розпочалася.
Хто, і яким чином працював із аудиторією – не відомо, хоча, було б дуже доречно.

Ряд за мною вмостилися тітоньки 55+ із сумочками на колінках. Звісно, звертати на них не було жодної потреби, доки десь хвилині на п’ятнадцятій вони не почали вголос зітхати щодо сучасного театру, як так можна, тощо. Перший виразний мовчазний погляд кинув на них майже відразу. Дочекався, коли зустрінемося очами. Поглухли.

Ще за кілька хвилин булькотіння невдоволенням від відсутності реквізиту та класичного заламування рук відновилося. Тут до виразного погляду додав наполегливе побажання помовчати.

І у цьому, певно, була помилка – недоформульоване прохання. Далі мадам із повністю зчепленими шелепами відкрила свою сумочку, і гарненько у ній порившися, витягла цукерочку. Да-лі_ду-же_ста-ран-но_та_над-по-віль-но_во-на_по-ча-ла_роз-гор-та-ти_ту_бі-со-ву_цу-ке-роч… Визнаю, емпатія у цей момент вимкнулася взагалі, і ті кілька вимовлених слів у оберті навряд можна віднести до предмету особливої гордості. Але результат було досягнуто – тітоньки 55+ із сумочками, не дочекавшись антракту, посунули із своїх центральних місць геть по ногам сусідів, головам попередусидячих та по нервам акторів на сцені.

А про перепетії трьох актів «Нашого містечка» – в окремому дописі «Театральної риболовлі» – як на мене, то це дуже класний улов.